Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Доволі відома та популярна норма Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або Європейської конвенції з прав людини (п.1 ст.6), яку часто застосовують як учасники судового провадження, так і судді під час вирішення питання про відвід (самовідвід) у кримінальному провадженні. (Джерело: Судово-юридична газета)
І хоча питання підстав для відводу (самовідводу) дуже цікава та багатогранна тема для обговорення, все ж таки пропонуємо залишити її для майбутніх статей. А в цьому нарисі, зосередитися виключно на деяких проблемних питаннях саме порядку вирішення відводу (самовідводу) судді у кримінальному провадженні, які виникають на практиці.
Тож почнемо. Першим і найбільш дискусійним питанням залишається процедура вирішення самовідводу судді, який здійснює провадження одноособово. У чому «корінь» проблеми ?
Тривалий час, у кримінальному процесі існувала єдина практика, що питання самовідводу судді фактично не розглядалося, оскільки за замовчуванням вважалося, що заява про самовідвід була самостійною та цілком достатньою підставою для голови суду, а в подальшому для керівника апарату суду, зробити повторний розподіл справи, передавши її іншому судді. При цьому, за формою це могла бути як власне саме заява судді про самовідвід, так і ухвала про самовідвід, яку самовідведений суддя постановляв самостійно.
Впевнено сказати на чому саме ґрунтувалася вказана практика, складно, оскільки положення минулого КПК України (1960 р.) це питання детально не регламентували, але все одно регулювали. Так, наприклад до 03.08.2010 року, редакція ч.4 ст.57 КПК України (1960 р.) передбачала, що «коли відведено головуючого суду, а також при його самовідводі слухання справи відкладається для заміни його іншим суддею...». Але вже після 03.08.2010 року, редакція ч.4 ст.57 КПК України (1960 р.) встановлювала, що «якщо після задоволення відводів (самовідводів)... неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд вирішує питання про передачу справи до іншого суду…».
Тобто, незважаючи на певні контекстні відмінності у гіпотезі статті та можливості їх різного тлумачення, порядок вирішення самовідводу залишався незмінним, - самовідвід судді іншим суддею не розглядався.
В подальшому, вказані процесуальні традиції безапеляційно «перекочували» і в сучасний кримінальний процес. І спочатку, так само, заява про самовідвід судді іншим суддею не розглядалася. Проте згодом, судова практика почала змінюватися, а заяви про самовідвід почали передавати на розгляд іншим суддям. Хоча гіпотеза ч.2 ст.82 КПК України (2012 р.) з моменту набрання цією нормою чинності, жодних змін не зазнавала: «2. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді, який здійснює судове провадження одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею».
Отже, на сьогоднішній день, склалася ситуація, коли одні судді або навіть суди вважають, що самовідвід судді іншим суддею не повинен вирішуватися. Водночас, інша частина суддів та судів вважають, що суддя не може самостійно приймати рішення щодо обґрунтованості підстав для самовідводу і це питання повинен вирішити інший суддя.
Заради об’єктивності, треба відмітити, що аргументи кожного табору мають свою переконливість, але єдиної думки на цей час все одно не досягнуто.
У певний момент, розрубати цей казуїстичний вузол спробувала Вища рада правосуддя. Підсилюючи позицію прихильників «розгляду самовідводу іншим суддею». Так, під час дисциплінарних проваджень щодо суддів, останніх притягали до дисциплінарної відповідальності за порушення правил самовідводу в тих випадках, коли суддя самостійно приймав рішення відносно себе, тобто виносив ухвалу про свій самовідвід.
Блог