Обличчя у мережі: чому моє зображення – не ваш простір

В Інтернеті доволі часто ми можемо спостерігати, як приватне перетворюється на публічне без запиту, без поваги, без сенсу. Мені як адвокату з чималим досвідом у тому числі й у сфері захисту особистих немайнових прав щодня доводиться заново будувати межі дозволеного. Кожен другий запит клієнтки чи клієнта — про те, як повернути собі контроль над тим, що належить тільки їм: над зображенням, обличчям, тілом, мовою тіла, мімікою, врешті-решт — гідністю.

У нашій країні фотографія вже давно перестала бути спогадом. Вона стала зброєю, етикеткою, засобом тиску, іноді навіть вироком. І тут ми стикаємось із парадоксом: коли твій образ стає публічним — це ще не означає, що він перестає бути твоїм.

Право на зображення — не поблажка держави, не особиста примха і точно не привілей «публічних людей». Це невід’ємна частина нашої людської сутності. Згідно зі статтею 308 Цивільного кодексу України, жодна особа не має права використовувати зображення іншої фізичної особи без її згоди, крім вичерпних випадків, встановлених законом.

Формально все зрозуміло. Але правова реальність часто плаває в тумані невизначеності. Хто і як має довести наявність згоди? Що вважати "загальним інтересом"? Чи достатньо «поставити серце» під фото у Facebook, щоб вважати його використання дозволеним?

Мовчазна згода — поняття слизьке. Як і мовчазне насильство, воно часто прикриває байдужість або незнання. І саме тому кожен випадок потребує аналізу, не шаблонного, не автоматичного, не технічного.

Цифрова вразливість: коли фотографія — не тільки світло і тінь, а ще й судова перспектива

У справі №214/11028/21 Верховний Суд недвозначно підтвердив: розміщення фотографії у відкритому доступі в соціальній мережі може вважатися згодою на її використання. Але ця згода не є безмежною, не є абсолютною.

Ми повинні бути особливо уважними до контексту. Факт публікації — не є чековим бланком на безконтрольне відтворення. Якщо фотографія стає предметом маніпуляції, сатири чи образи — це вже не просто правопорушення. Це посягання на людську гідність.

Зловживання довірою, спотворення зображення, використання фото для принизливих мемів чи сумнівної реклами — усе це потенційно тягне за собою юридичну відповідальність. І не тільки моральну, а й цілком реальну — у вигляді штрафів, видалення матеріалів або навіть компенсації моральної шкоди.

Одна з найбільших ілюзій сьогодення — це уявлення, що публічна особа автоматично позбавляється права на приватність. Але навіть посадовець, актор чи журналіст — усе ще людина, не просто персонаж чи символ.

Юриспруденція вже багато років балансує між двома фундаментальними цінностями: правом на приватне життя та свободою вираження поглядів. І в цій боротьбі переможець має бути лише один — справедливість. Саме вона вимагає, щоб будь-яке втручання було пропорційним, обґрунтованим, законним.

У рішенні ЄСПЛ у справі Von Hannover v. Germany чітко зазначено: особа має право контролювати своє зображення. І навіть якщо вона колись давала згоду на публікацію — це не означає, що її згода стала вічною. Контекст змінюється, змінюється і правова оцінка.