Новації Верховного Суду у питаннях звернення стягнення на предмет іпотеки

За останні п’ятнадцять років в Україні був як ріст, так і різкий спад іпотечного кредитування, але наслідки деяких укладених та невиконаних кредитних угод відчувається і сьогодні, пише titan-legal.com.ua

Велика кількість проблемних кредитів не дають змоги розвиватися банківському сектору та економіці в цілому, оскільки українські реалії не можуть забезпечити швидке та ефективне повернення коштів банкам та іншим фінансовим установам

Навіть чітко прописані статті Цивільного кодексу України та ЗУ «Про іпотеку» нерідко трактувалися різними судовими інстанціями протилежно.

Так, частиною 3 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку» визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

• передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;
• право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Проте, найчастіше для зменшення майбутніх ризиків, на підставі цієї норми банки зверталися до суду з позовними вимогами про визнання права власності на предмет іпотеки. Найцікавіше те, що на підставі норми про позасудове врегулювання, суди приймали рішення звернення стягнення на предмет іпотеки.

Читайте статтю: Особи, які не є банком або фінансовою установою, не можуть бути іпотекодержателями за договором іпотеки, який забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором

При цьому, логіка судів була така, що якщо умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, то банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна.

Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” суди не виключали можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Такі правові позиції висловлював Верховний Суд України в постановах від 26.12.2011 р., 11.12.2013 р. та 19.12.2014 р.

Як не дивно, навіть новообраний Верховний Суд прийшов до даного висновку у своїй постанові від 15.03.2018 р. у справі № 910/4997/17.

Проте, Велика палата Верховного Суду в своїй постанові від 21.03.2018 р. та постанові від 23.05.2018 р., прийшла до прямо протилежних висновків та вказала, що у статті 12 Закону ЗУ «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов’язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.