Справа № 368/54/17
Листом від 04.09.2019 № 14-487цс19 суддя Великої Палати Верховного Суду Ткачук О.С. запропонував членам Науково-консультативної ради при Верховному Суді надати науковий висновок з питання, «чи існує підґрунтя для висновку про те, що право довічного користування земельною ділянкою належить до кола тих прав, які можуть бути успадковані та в якій мірі це узгоджується з нормами діючого законодавства, а також законодавства, що існувало на час виникнення спірних правовідносин».
На мій погляд, на поставлене питання слід дати впевнену ствердну відповідь виходячи з такого.
Законодавство України протягом нетривалого часу (у 1990-1992 роках) передбачало існування специфічного речевого права на земельну ділянку - «права довічного успадковуваного володіння». Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 (у первісній редакції) «[у] довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для», зокрема, «ведення селянського (фермерського) господарства». Це положення було продубльоване у ч. 1 ст. 50 кодексу.
У подальшому при викладенні кодексу у новій редакції Законом України від 13.03.1992 № 2196-ХІІ згадка про право довічного успадковуваного володіння з кодексу була виключена. Втім, виключення з кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права. Як суб’єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом – а в законі таких підстав наведено не було.
Навпаки, п. 8 Постанови Верховної Ради України № 2200-ХІІ від 13.03.1992 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію земель» у п. 8 було передбачено, що «громадяни, …, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване володіння …, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України». Відзначу, що і без цієї вказівки відповідні права зберігалися б.
Слід наголосити, що правила про припинення певних різновидів права користування землею у разі його «непереоформлення» у певні строки, передбачені п. 6 Постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 «Про земельну реформу», а також п. 6 розд. Х Земельного кодексу України від 25.10.2001, не поширювалися на право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками – вони стосувалися у першому випадку прав, що виникли до набрання чинності Земельним кодексом Української РСР, а у другому випадку – права постійного користування. До того ж, обидва названих положення були згодом визнані неконституційними (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у т.зв. справі про постійне користування земельними ділянками).
Загалом, та обставина, що суб’єкт, який набув право довічного успадковуваного володіння, із втратою чинності правилами, на підставі яких це право виникло, продовжував мати це право, під сумнів не ставиться ні у правовій доктрині, ні у правозастосовчій практиці. У свою чергу, із висновку про «збереження» права довічного успадковуваного володіння з необхідністю випливає, що обсяг цього права за відсутності будь-якої вказівки на це в законі також не був звужений.
Важливо звернути увагу на те, що відповідний титул («право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками») відрізнявся від іншого титулу – права постійного користування. Ці титули були згадані у Земельному кодексі Української РСР від 18.12.1990 (у первісній редакції) як різні явища одного порядку (окремі титули) – пор. ст. 6 «Володіння землею» та ст. 7 «Користування землею». Постійне користування не було поняттям, загальним по відношенню до права довічного успадковуваного володіння, йшлося про різні правові конструкції, різні речові права. Тому застосовувати правила про постійне користування до відносин щодо права довічного успадковуваного володіння землею жодних підстав немає.
Отже, враховуючи те, що втрата чинності законодавством про право довічного успадковуваного володіння землею не призвела ні до втрати, ні до звуження обсягу цього права, його зміст та обсяг мають визначатися законодавством, що діяло на момент його виникнення.
Із самої назви відповідного титулу («право довічного успадковуваного володіння» - виділення додано) випливало те, що дане право могло бути успадковане. Можливість спадкування також була передбачена ст. 55 кодексу, відповідно до ч. 1 якої «[у] разі смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному із спадкоємців». Вилучення відповідних положень із законодавства не вплинуло на природу, зміст та обсяг прав, що вже виникли.
Блог