У сучасних умовах, коли українське правосуддя перебуває в процесі трансформації, надзвичайно важливою є тема належних і допустимих доказів. Рішення суду повинне ґрунтуватися лише на доказах, зібраних у законний спосіб, однак практика доводить: не всі правові механізми забезпечують дотримання цього принципу. Відсутність ефективного контролю за дотриманням процесуального порядку при збиранні доказів, неможливість оскарження ухвал слідчих суддів на етапі досудового розслідування, неоднозначність у тлумаченні ключових норм — усе це створює виклики для справедливого судочинства. Стаття присвячена аналізу актуальної судової практики, яка не лише демонструє сучасні підходи, але й підкреслює необхідність внесення змін до чинного КПК України.
Наданий потерпілою в ході дізнання відеозапис із камер спостереження, встановлених на фасаді будинку, розташованому неподалік від місця вчинення кримінального правопорушення, є допустимим доказом, якщо не встановлено, що він отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, визнав винуватою та засудив особу за ч. 1 ст. 125 КК України. Сторона захисту подала касаційну скаргу в якій стверджувала, що вину особи у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення не доведено, а судові рішення обґрунтовані недопустимими доказами, зокрема, відеозаписами невідомого походження.
Верховний Суд вказав, що стосується обставин долучення до матеріалів кримінального провадження диску з відеозаписами з камер спостереження на будинку, де проживали потерпіла та обвинувачений, то місцевий суд встановив, що потерпіла, реалізуючи передбачене п. 3 ч. 1 ст. 56 КПК право, в ході проведення дізнання надала вказаний доказ дізнавачу. Даних про те, що вказаний доказ отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, або ж здобутий завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, суд першої інстанції не встановив. При цьому доводи захисту щодо відсутності безперервного запису подій суд визнав надуманими. Зазначеними камерами протягом тривалого часу фіксувалась обстановка біля будинку незалежно від того, які події відбувалися чи могли відбуватися поряд з будинком, а вказані вище відеозаписи були зроблені не з метою фіксування кримінального правопорушення. Тобто, подія кримінального правопорушення, поставленого за вину обвинуваченому, була записана випадково.
Оскільки ці відеозаписи мають ознаки ситуативного (випадкового) критерію, визначеного у рішенні КСУ від 20.10.2011 No 12-рп/2011, тому вони відповідно до зазначеного рішення отримані з належного джерела. Як в ході судового, так і під час апеляційного розгляду не встановлено даних про те, що з указаними відеозаписами вчинялись будь-які дії, направлені на зміну наявної на них інформації, а тому відсутні підстави для визнання цього доказу недопустимим. Вказані відеозаписи були надані свідком на прохання потерпілої, які остання в подальшому передала дізнавачу.
В кінцевому підсумку, Верховний Суд залишив касаційну скаргу сторони захисту без задоволення. Джерело: постанова колегії суддів Другої судової палати С ВС від 25.03.2025 у справі No
753/12283/22 (провадження No 51-5554км24) https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153436.
Особиста позиція: висновки Верховного Суду є правильними. Доводи сторони захисту про невідоме походження відеозаписів були необґрунтованими, оскільки потерпіла в ході судового розгляду повідомляла, що відеозаписи були отримані у голови ОСББ на підставі поданої нею заяви. Крім того, голова ОСББ в ході його допиту в суді підтвердив факт звернення потерпілої до нього. Інший свідок по справі (чоловік потерпілої) надавав також показання щодо обставин отримання доступу та
копіювання записів камер відеоспостереження, на яких зафіксований конфлікт між потерпілою та засудженим, а також обставини подальшої передачі вказаних відеозаписів дізнавачу.
Самі по собі процесуальні рішення, такі як постанови і доручення, прийняті під час досудового розслідування, судові рішення, витяги з ЄРДР, а також клопотання, заяви, скарги тощо не є доказами у значенні ст. 84 КПК та не можуть оцінюватися з погляду допустимості.
Місцевим судом особу було засуджено за ч. 3 ст. 368 КК.
Блог