Між «отруйним деревом» та «неминучим виявленням»

Насамперед я хотів би подякувати колегам – суддям Верховного Суду Олександрі Яновській за статтю «Доктрина заборони використання «плодів отруйного дерева» та винятки з неї», та Аркадію Бущенку за аналіз судової практики щодо допустимості доказів та аналізу доктрини «неминучого виявлення» (pro et contra), а також за його статтю «Неспростовані презумпції», судді Вищого антикорупційного суду Вірі Михайленко за статтю «Про favor defensionis у кримінальному провадженні» та усім колегам, хто кожен день своєю працею розбудовує практичне застосування юридичної науки.

Також хотів би звернути увагу на такий факт. Зміст книги авторові не належить. Так, для когось персонаж оповідання Максима Горького Данко - є справжнім героєм, а для когось – дурнем. І ніхто не повинен запитувати нащадків Горького, що саме автор мав на увазі. Так, вибачте, і з КПК. Хто б що не вкладав у його зміст, як би дивно не з’являлися та не зникали у ньому статті – ми маємо, що маємо. І єдиний належний спосіб зміни КПК – це через законодавчі зміни, а не підміною змісту для доцільності чи справедливості. З огляду на вищевикладене, усі ми є не тільки президентами в нашій країні, але і авторами КПК України.

На сьогодні велику дискусію викликають намагання ігнорувати зміст ст. 86 КПК України, зводячи недопустимість доказів тільки до ст. 87 КПК України, тобто до доказів, отриманих з істотним порушенням прав людини, і застосування доктрини «плодів отруйного дерева» тільки у цих випадках. Ну звісно, якщо вважати, що ч.1 ст. 86 КПК України «Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом» стосується усіх доказів отриманих без істотного порушення прав людини, то при недоведеності істотного порушення прав людини, звісно, і доктрина «плодів отруйного дерева» не працює. Доктрина «плодів отруйного дерева» базується на ланцюжку доказів, де докази базуються один на одному. Тобто, якщо допустимий перший доказ, то допустимі і наступні докази.

Така ж хибна, на мій погляд, позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) від 31.08.2022 у справі 756/10060/17.

У своїй Постанові ВП ВС сформувала наступну спірну думку:

«У випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення».

Подивимось як саме мотивувала ВП ВС свою думку, та проаналізуємо аргументи.

І. Цитата:

ВП ВС цитує ст.2 КПК України, та з наведеного робить висновок: «Послідовність викладення в диспозиції правової норми наведених вище завдань дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, - захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду».

Аналіз:

Ст. 2 КПК України визначає, що є завданнями кримінального провадження. У тому числі в згаданій статті зазначено: «і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура». З огляду на те, що законодавець закінчив, а не почав статтю цим реченням, ВП ВС робить спірний висновок, що застосування належної правової процедури не є самоціллю. Тобто ВП ВС вважає, що якщо б законодавець поставив цю тезу першою, то це змінило б зміст статті, тобто завдання кримінального провадження????? Далі, що таке самоціль? Самоціль - те, що само по собі є метою, а не засобом для досягнення чого-небудь іншого. Але застосування належної правової процедури – є само по собі метою. Це явно випливає з Конституції України, а саме з ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь…». Так, дотримання Конституції – є само по собі метою! Також слід нагадати ч.2 ст. 6 «Право на справедливий суд» Європейської Конвенції з Прав Людини: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку». Дотримання Конвенції – є також само по собі метою.