Інститут забезпечення позову: проблемні питання та ризики

Оскільки вирішення питання щодо обґрунтованості заяви про забезпечення позову здійснює виключно суддя на підставі наданих стороною доказів та відповідно до свого внутрішнього переконання, подальшу оцінку законності ухвали про забезпечення позову чи відмови у забезпеченні позову мають надавати виключно суди апеляційної та касаційної інстанції, а не Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя. (Джерело: Судово-юридична газета)

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб і держави.

Вказане завдання господарського судочинства, яке визначене у чинному процесуальному законодавстві, кореспондується із положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту.

Одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову по суті є обмеженням прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому судових рішень і задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Слід зазначити, що реальне виконання рішень судів є важливою гарантією забезпечення права на справедливий суд. Відсутність належного виконання судових рішень визнається Європейським судом з прав людини порушенням Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні в справі «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов’язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, тобто, реальне виконання ухваленого судового рішення. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно зі статтею 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Заява про забезпечення позову може бути подана як особою, яка пред’явила позов до суду, так і будь-якою іншою особою, яка є учасником справи, а саме: 1) позивач; 2) відповідач, який пред’явив зустрічний позов; 3) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; 4) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Різноманітність видів забезпечення позову зумовлюється складністю правовідносин суб’єктів господарювання, які в подальшому, звертаючись за захистом своїх порушених прав до суду, діють вже як учасники судового процесу. Кожен окремий вид забезпечення позову певною мірою відображає специфіку відповідних правовідносин.

На сьогодні, у статті 137 Господарського процесуального кодексу України визначено такі заходи забезпечення позову як: 1) накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) заборона відповідачу вчиняти певні дії; 3) заборона іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов’язання; 4) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 5) зупинення продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 6) зупинення митного оформлення товарів чи предметів, що містять об’єкти інтелектуальної власності; 7) арешт морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 8) інші заходи у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.