Іменем України. Функціональне відродження рабовласницької логіки у сімейному праві. Офіційно.

Коли держава «не знає», де діти. Як суд перетворює право на фарс (правовий аналіз ухвали Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/7434/25-ц). Суд, який «нічого не бачить»

8 грудня 2025 року Печерський районний суд міста Києва вчергове пробив дно правового абсурду, постановив Ухвалу, яка не лише відмовила у допомозі батькам, але й оголила системну ваду в українському правосудді.

Печерський районний суд м. Києва у складі судді Т.В. Остапчук відхилив заяву про забезпечення позову батьків, чиї малолітні діти були насильно та незаконно вилучені та переміщені до країн ЄС, де їх місцезнаходження невідоме. За цією формальною ухвалою криється чітка думка, що якщо дитина зникла, а держава не знає, де її шукати, то це проблема батьків, а не підстава для негайних дій. Така позиція є не лише юридично вадною, але й цивілізаційним кроком назад.

Абсурдність логіки суду: «доведіть, що ваша дитина зникла і це всупереч ії інтересам».

Мотиви суду ґрунтуються на класичному логічному колі: заявники не надали доказів виїзду дітей за кордон, не довели їхнє місце проживання та не вказали точні норми, що зобов’язують конкретні державні органи шукати дітей за межами України. Інакше кажучи, щоб держава почала діяти, батьки мають самі виконати її роботу. А саме - знайти докази, які неможливо отримати без державних ресурсів. Це рівнозначно вимозі до родини зниклого безвісти самостійно провести розслідування в іншій державі.

Юридично це нонсенс. Зникнення дитини, особливо з ознаками викрадення, саме по собі має створювати обов’язок для держави застосувати всі доступні механізми - від міжнародно-правової допомоги до співпраці з поліцією інших країн. Суд же перетворив цей очевидний обов’язок у непереборну перешкоду.

Суд заявив, що встановлення місця перебування дитини або забезпечення зв’язку з нею «не є заходами забезпечення позову». Це твердження прямо суперечить духу та букві закону. Стаття 150 ЦПК України прямо передбачає, що забезпечення може полягати в «інших заходах, необхідних для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених прав». Що може бути ефективнішим для захисту права на сімейне життя, ніж зупинити подальше зникнення дитини та встановити з нею контакт? Фактично, ми маємо підміну суті інституту забезпечення позову.

Без цих дій майбутнє судове рішення про повернення дитини стане фікцією - виконувати буде нічого і нікуди. Суд, по суті, звів могутній правозахисний інструмент до технічної процедури арешту рахунків, повністю ігноруючи специфіку справ, де предметом спору є жива дитина.

Найкращі інтереси дитини існують лише на папері. Та й то питання, а чи взагалі є цей папір. У цивілізованій правовій системі відсутність інформації про дитину, це сигнал тривоги. У практиці ЄСПЛ відсутність інформації про місце перебування дитини визнається обставиною, яка автоматично вимагає активних дій держави, а не нейтрального очікування, що суперечить концепції превентивного захисту. В Україні, за рішенням суду, це підстава нічого не робити.

Ухвала рясніє посиланнями на Конвенцію про права дитини та Сімейний кодекс. Суд визнає, що найкращі інтереси дитини є пріоритетом, а батьки мають рівні права. Однак ці благі принципи розбиваються об абсолютну бездіяльність.