Екс- Голова ВСУ Ярослав Романюк: До проблем визначення початку перебігу позовної давності

Поза увагою дослідників залишаються проблемні питання визначення початку перебігу позовної давності.

Останнім часом правничий інформаційний простір заповнили публікації, автори яких надають коментарі різноманітних положень нових процесуальних кодексів, що є цілком зрозумілим, виправданим і заслуговує на схвалення. Разом з тим поза увагою дослідників залишаються проблемні питанням застосування норм матеріального права, яких і надалі залишається чимало.

Однією з таких проблем є правильне визначення початку перебігу позовної давності. Насправді проблем з правильним визначенням початку перебігу позовної давності є чимало. У цій публікації я хочу привернути увагу лише до однієї з них, яка з особливо гостро постала після 1 січня 2004 року, коли набрав чинності новий Цивільний кодекс України. Тим більше з огляду на те, що в науковій літературі вона до сих пір залишається достатньо не дослідженою, а судовою практикою не відпрацьованою. У той же час правильне визначення початку перебігу позовної давності має важливе правозастосовне значення, адже від нього нерідко залежить сама можливість захисту порушеного матеріального права.

Довідник: Таблиця строків позовної давності адвоката Олександра Бодашко

Стаття 76 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року встановлювала правило, за яким строк позовної давності починався з дня, коли особа дізналася (або повинна була дізнатися) про порушення свого права. Деякі науковці радянського періоду вже тоді піддавали таку норму критиці, вказуючи на те, що порушене право не може бути відновлене судом, якщо позивачу невідомо про особу порушника. Так, відомий тогочасний вчений І.Б.Новицький зазначав, що «поки власнику не відомо, хто є порушником його прав, він позбавлений можливості пред’явити позов до порушника його права; зараховувати йому цей період (необізнаності про особу порушника права) в строк позовної давності було б неправильним, оскільки така норма все рівно не стимулювала б до якнайшвидшого пред’явлення позову» [1].

Натомість судова практика того періоду пропуск строку позовної давності через те, що позивачу не було відомо про особу порушника його права, зазвичай визнавала поважною причину такого пропуску.

І справді, скажімо, водій транспортного засобу збив пішохода і зник з місця пригоди. Або інший приклад: припаркований біля будинку транспортний засіб вночі було пошкоджено невідомими особами. Такі випадки сьогодні є непоодинокими. Однак далеко не завжди правоохоронним органам вдається встановити особу заподіювача шкоди впродовж трьох років з дня її заподіяння, що за наведеним вище правилом призводить до спливу позовної давності для відшкодування потерпілому через суд завданої шкоди.

Не завжди потерпілому від поширення щодо нього недостовірної інформації одночасно з фактом такого поширення стає відомо і про особу, яка її поширила.

Це ж стосується і віндикаційних позовів, адже загальновідомо, що належним відповідачем в такій справі є фактичний володілець майна, яке вибуло з володіння його законного власника поза волею останнього. Якщо ж автомобіль викрадено і впродовж трьох років особу, яка тепер ним володіє, не встановлено, то чи справедливо позбавляти законного власника права на витребування свого майна лише тому, що правоохоронним органам вдалося відшукати його поза межами трирічного строку?

Можливо, саме тому український законодавець в статті 261 ЦК України 2003 року початок перебігу позовної давності визначив дещо по-іншому. За цим правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим в судовій практиці ця новела не знайшла свого належного відображення. В усякому разі мені, як практикуючому юристу, за весь час дії нового Цивільного кодексу України не доводилося бачити жодного судового рішення, в якому б початок перебігу позовної давності пов’язувався з обізнаністю позивача про особу порушника його прав.