Деякі гарантії права на справедливий суд при розгляді справ про адмінправопорушення за статтею 130 КУпАП

При розгляді категорії справ про адмінправопорушення за ст. 130 КУпАП, враховуючи недосконалість правового регулювання, необхідно знайти баланс між інтересами держави та окремої особи, пише sud.ua

На сьогоднішній день судовий розгляд справ про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), в силу його специфіки і суворості санкції, в багатьох випадках вимагає детального з’ясування всіх обставин справи і виваженого підходу з дотримання прав людини.

Поряд із цим діючий КУпАП був прийнятий за радянських часів і має ряд прогалин в правовому регулюванні, що як наслідок створює умови для порушення прав осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності та не сприяє взагалі завданням провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Розглядаючи вказану категорію справ, при наявності недосконалості правового регулювання, необхідно знайти саме той баланс у співставленні інтересів держави та окремої особи. З однієї сторони, необхідно не допустити зловживання зі сторони представників держави, а з іншої — забезпечити дотримання окремими особами законодавчих заборон.

У таких випадках заповнити прогалини діючого КУпАП можуть допомогти підходи Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) та гарантії права на справедливий суд, які закріплені в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), що ми спробуємо продемонструвати на прикладі конкретної справи і відповідно постановленого в ній судового рішення.

Досить розповсюджений випадок, при якому відносно особи складається протокол про адміністративне правопорушення за статтею 130 КУпАП, в якому за обставинами справи особа від проходження огляду на стан алкогольного сп’яніння відмовляється в присутності двох свідків. В такій ситуації із доказів надається протокол про адміністративне правопорушення і письмові пояснення свідків, явку яких в судове засідання в подальшому досить складно забезпечити.

З іншої сторони особа, яка притягується до адміністративної відповідальності надає пояснення, в яких вказує, що правопорушення не вчиняла.

У такій ситуації не вбачаючи винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення ми хотіли б виділити такі особливості.

Читайте статтю: Стаття 130 КУпАП: вимоги до судового розгляду за практикою ЄСПЛ (частина 1)

• По-перше протокол про адміністративне правопорушення не може бути визнаний належними доказами по даній справі в розумінні статті 251 КУпАП, оскільки за своєю правовою природою він не є самостійними беззаперечним доказом, а обставини викладені в ньому повинні бути перевірені за допомогою інших доказів, які б підтверджували вину особи, яка притягується до адміністративної відповідальності і не викликали сумніви у Суду.
• По-друге пояснення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності відповідно до статті 251 КУпАП можуть бути доказом у справі про адміністративне правопорушення.

Окремо звертаючи увагу на гарантії статті 6 Конвенції при розгляді вказаної категорії справ ми підкреслюємо, що вона за своєю структурою в частині першій встановлює загальні гарантії щодо справедливого судового розгляду при вирішені спору, пов’язаного з правами та обов’язками цивільного характеру, а також при визначенні обґрунтованості будь-якого висунутого особі кримінального обвинувачення, частина друга та третя статті 6 закріплюють гарантії особам при обвинувачені при вчиненні кримінального правопорушення.

Розглядаючи такі справи і досліджуючи питання про розповсюдження гарантій статті 6 Конвенції на вказані випадки, звертаємо увагу, що виходячи з прецедентної практики ЄСПЛ хоч і за національним законом особа притягується до адміністративної відповідальності, їй пред’явлено «кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні ЄСПЛ, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (пункт 51 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Михайлова проти Російської Федерації»).