ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ ВЕЛИКІ МІСТА НЕ СТАНУТЬ «15-ХВИЛИННИМИ», ДО ЧОГО ТУТ ПРАВО ТА ПРИВАТИЗАЦІЯ?

Для тих, хто не в курсі: «15-хвилинне місто» - це модна у деяких колах урбаністична концепція, відповідно до якої усе, необхідне людині, - робота, місця, де вона робить покупки, отримує послуги, проводить дозвілля, і таке інше, - має знаходитися на такій відстані, щоб бути доступними за 15 хвилин пересування пішки або, у крайньому разі, на велосипеді. Метою є те, щоб люди відмовилися від використання особистих автомобілів, сама наявність яких в «урбаністів» викликає дуже велике незадоволення. Викликає з суто ідеологічних причин, але це окрема тема, що виходить за межі теми даної статті, тому про це – іншим разом.

Як би там не було, а спроби реалізації такої концепції роблять у деяких європейських містах, у тому числі й великих. Ідея – зробити так, щоб усе життя людини протікало у межах одного невеликого району.

Знов-таки, виведемо зараз за дужки те, чи є привабливим таке життя, коли кожного дня бачиш навколо одне й те саме, одних і тих самих людей, без зміни обстановки, без якихось нових вражень. Поговоримо про інше: що потрібно для того, щоб така концепція стала взагалі можливою для реалізації?

Для цього потрібно не лише існування, власне, відповідним чином спланованих районів. Потрібно ще, щоб людина не була прив’язана до місця, щоб у разі зміни, наприклад, роботи, вона мала як потребу, так і можливість так само швидко змінити й місце проживання. З одного такого «15-хвилинного» району на інший.

Взагалі, вже з цієї причини концепція виглядає утопічною. Тому що члени однієї сім’ї можуть мати різні професії та працювати у різних місцях. А діти вчитися у третьому, якщо, скажімо, навчальний заклад спеціалізований, чи відвідувати якісь спортивні секції, абощо. Й усе це для усіх членів родини забезпечити у 15-хвилинній доступності навряд чи можливо. Але припустимо. Або умовно, для мети нашого дослідження, обмежимося випадком людини, яка живе сама та не має сім’ї.

Читайте статтю: Кейс «жіночих» вагонів/купе Укрзалізниці з правової та соціальної точок зору. Записки розлюченого юриста.

Так от, між західними та пост-радянськими країнами є кілька істотних відмінностей, які у наших умовах зроблять реалізацію цієї концепції практично неможливою. Чому?

Тому що мобільність населення в нас набагато нижча. Люди мають куди менше готовності часто змінювати місце проживання. До речі, показником цього є навіть відмова багатьох людей від евакуації з зони бойових дій або іншої небезпеки. Тим більше низькою є готовність змінювати місце проживання за обставин, не пов’язаних із надзвичайними ситуаціями.

Це становище має кілька об’єктивних причин. І обумовлені вони не лише соціально-економічними, але й правовими факторами.

Наприклад, у матеріалі щодо стану ринку житла https://biz.liga.net/all/nedvizhimost/article/ne-rynok-pochemu-arenda-nedvijimosti-v-ukraine-nahoditsya-v-teni наводиться статистика: якщо у таких країнах, як Німеччина, Бельгія та Нідерланди, власним житлом володіють 40% населення, а інші орендують, то в нас володільців нерухомості – 85%. При цьому у західних країнах досить велика частка власників нерухомості – це ті, хто володіють заміськими будинками, та у них живуть. У нас же більшість – власники квартир у багатоквартирних міських будинках.

Чому так сталося? Бо у перші роки незалежності України було ухвалено популістське рішення про безоплатну приватизацію квартир державного (комунального) жилого фонду, причому співвласниками квартири ставали усі, хто у ній на той момент зареєстрований. Рішення не лише популістське, але й вкрай несправедливе з кількох причин. По-перше, в однаковому становищі власників опинялися ті, хто були володільцями кооперативних квартир, тобто – викладали за житло зароблені гроші (нехай навіть і у радянських карбованцях), та ті, хто отримав квартири «від держави» безкоштовно. По-друге, залежно від розташування квартири (центр Києва або якийсь райцентр), люди ставали власниками нерухомості абсолютно різної ринкової вартості.