ЧОМУ У НАС ТАК МАЛО ВИПРАВДУВАЛЬНИХ ВИРОКІВ?

Прочитавши статтю "Страсбурзький діагноз ЄСПЛ Україні: що насправді означають 160 рішень із порушеннями Конвенції", у якій, серед іншого, йдеться про причини системних проблем із порушенням вимог Конвенції в Україні, вирішив навести свій текст стосовно малої кількості виправдувальних вироків в Україні та вкорінених особливостей взаємовідносин громадянина та держави. Цей текст написаний досить давно та є розділом моєй книги, прочитати яку (безкоштовно) можно за посиланням, але з того часу ці обставини не лише не змінилися, а ситуація навіть поглибилася та розповсюдилася на ряд сфер, які виникли або вийшли на перший план у зв'язку із повномасштабною війною. Хоча, як видно з тексту, причини такої ситуації закладалися не одну сотню років. Отже, вашій увазі - заключний розділ моєї книги, який можна читати й окремо.

Чому в нас так мало виправдувальних вироків? (Замість заключення.)

Завершуючи цю збірку, поговоримо серйозно.

Усе ж таки, чому? З радянських часів частка виправдувальних вироків у нас мігрує між долями відсотка та ліченими відсотками у загальній кількості розглянутих судами кримінальних справ. У порівнянні із західними країнами, де таких до третини, - різниця вражаюча.

Можливо, якість нашого досудового слідства вища, й слідчі просто не спрямовують до судів справи щодо невинуватих людей? Можливо, у нашій поліції людей не б’ють, змушуючи зізнатися? Можливо, наші слідчі не «роблять винуватим» того, кого «потрібно», у справах про ДТП, або про бійку, коли незрозуміло з самого початку, хто був нападником, а хто захищався? Можливо, в нас немає кримінальних проваджень «для показника»? Можливо, немає просто помилок слідчих, свідків, які додумали те, що бачили, невірних висновків експертиз..?

Будь-який практикуючий юрист висміє такі припущення. Усе перелічене – є, та, нажаль, у чималій кількості. Звичайно, є й дійсно винуваті люди, чиї справи спрямовуються до суду. Але ж…

Завдання суду, передусім, - бути «фільтром», який відділяє справедливі обвинувачення від необґрунтованих. І вже потім, вже після цього, як другий етап, - визначатися із покаранням для винуватих. Наші суди, як показує практика, другу функцію більш-менш виконують, а от першу – не дуже. Виправдувальний вирок досі сприймається як щось незвичайне у самому суді, а у прокуратурі та у органах слідства – взагалі як надзвичайна подія.

Коли приймали нині діючу редакцію КПК, то була мета, у тому числі, й виправити цю ситуацію. Припускали, що кількість виправдувальних вироків зросте. Для цього не лише розширили можливості для захисту, встановили чіткий перелік (але не виключний) підстав недопустимості доказів, але й прибрали можливість для суду направити справу на додаткове розслідування. Не секрет, що до цього суди часто, бачачи те, що доказів для засудження бракує, повертали справу слідчим: або шукайте нові докази, або закривайте справу! Багато таких справ і «гинула» при додатковому слідстві. Тепер таку можливість прибрали. Логіка, дійсно, була правова: якщо обвинувачення звернулося до суду, а доказів бракує, - людину треба виправдовувати, а не «давати прокурору другий шанс»!

Це було зроблено правильно. Але на практиці до радикального збільшення кількості виправдань не призвело. Здавалося б, чому?

Є таке російське прислів’я: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить». Це – якраз наш випадок. Забули про психологію. Про дещо, закладене вже до підсвідомості. А ще, здається, ті, хто плекав такі ідеї при розробці нового КПК, були добрими юристами, але досить давно самі не вели справ у судах. Бо якби вели, то точно б не забували про одне…

Кожен адвокат може пригадати такі ситуації з власної практики. Ти ведеш захист у справі, у якій доказів вини твого підзахисного немає, або усе є досить сумнівним, і засуджувати людину не можна. Та здається, що суддя розуміє це. Суддя, дійсно, намагається розібратися у суті. Суддя ставить правильні питання, задовольняє клопотання захисту про здобуття доказів, про призначення експертиз. І по тому, які саме питання він ставить, як веде процес, ти розумієш: він сам сумнівається у винності твого підзахисного. І, здається, от-от таки виправдає… Але – суддя оголошує вирок: визнати винним. Хоча покарання призначає таке, яке б людину мінімально утискало: якийсь незначний штраф, чи покарання із відстрочкою, із мінімальними обмеженнями, й усім зрозуміло, що реально відбувати позбавлення волі людина у підсумку не буде. А ти дивишся у вічі судді – і бачиш там вираз: ну, це усе, що я, суддя, можу для вас та вашого клієнта зробити, розуміючи, що доказів його вини немає!