Чи може судова практика обмежувати свободу договірних відносин?

Свобода договору є одним з основоположних принципів сучасного цивільного права. У ч. 1 ст. 627 ЦК України зазначено, що сторони, відповідно до ст. 6 цього Кодексу, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін та погоджені ними, а також умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Таким чином, під час укладення договору сторони є вільними у виборі умов договору, на власний розсуд та за взаємною згодою визначають умови, порядок розрахунків і платежів.

Читайте статтю: Свобода суддівського розсуду у світлі обгрунтованості рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Проте сучасна судова практика далеко не завжди дотримується такої позиції та на власний розсуд застосовує до спірних правовідносин ті чи інші умови договору. Це можна спостерігати у судових справах, предметом розгляду яких є стягнення штрафних санкцій за прострочення оплати за договорами надання послуг.

Зазвичай, усталена ділова практика йде таким шляхом, що контрагенти домовляються здійснювати розрахунки, якщо договірні відносини мають постійний (регулярний) характер, протягом певного строку після отримання рахунків. У такому випадку обов’язок щодо оплати наданих послуг виникає виключно після виставлення рахунків, що повністю узгоджується з приписом ст. 903 Цивільного кодексу України, де зазначено, що замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановленому договором.

Однак дедалі частіше судові органи висловлюють позицію, що виставлення такого рахунку є обов’язковим лише у випадку, якщо платнику не відомі платіжні реквізити та сума платежу.В інших випадках, на переконання судів, достатньо лише акту виконаних послуг. Прикладом такого судового рішення є постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 р. у справі №910/21564/16. З такою позицією можна було б погодитися, але постає питання про те, чому один контрагент може бути звільнений від свого договірного зобов’язання, а інший повинен виконувати обов’язок не за умовами договору, а відповідно до судової практики.

Річ у тім, що момент виконання зобов’язання пов’язаний зі штрафними санкціями за несвоєчасне виконання. Одна справа, якщо в договорі встановлений граничний строк оплати, і зовсім інша, коли зобов’язання виникає лише з настанням певної події (виставленням рахунку та його виконання не обмежується жодними граничними строками).

Читайте статтю: Тиск на суддів шляхом внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про винесення суддею неправосудного рішення