БОРОТЬБА ІЗ КОРУПЦІЄЮ ЧИ ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ?

Останнім часом НАБУ досить часто «звітує» про відкриття щодо тих чи інших посадовців кримінальних проваджень за ст..368-2 КК України – «незаконне збагачення». Це подається як успіхи у боротьбі із корупцією.

Насправді, досить часто, коли аналізуєш повідомлення ЗМВ про появу таких кримінальних проваджень, ловиш себе на думці: це виглядає, як деякі піар-акції. При цьому спрямовані на конкретну категорію «споживачів», які сам факт, що хтось «збагатився», сприймають вкрай негативно. Їхня мотивація – аж ніяк не обурення самим фактом корупції (дійсної чи уявної), як такої, у більшості випадків. Вони керуються зовсім іншими мотивами, про що я писав тут: https://protocol.ua/ru/grustnie_razmishleniya_ob_ukrainskoy_korruptsii/

Але звернемося до самої норми – ст..368-2 КК України. Діяння, яке тягне відповідальність, описане у ній так: «Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі».

Ніби-то, усе зрозуміло. Але тут виникає істотне питання щодо «доказів» та їх збирання.

Взагалі-то, сама конструкція статті виписана таким чином, що «доказами» повинна бути підтверджена не вина, а невинуватість особи. Не правопорушення повинно доказуватися, а законність дій. Це вже саме по собі – постановка юридичної логіки догори дригом.

Між тим, ст..62 Конституції України чітко говорить: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.»

Те, що у нас часто із метою піару створюють «громадську думку» щодо винуватості тієї чи іншої особи, - окреме питання. Але ми зараз про суто правові питання. Як ми бачимо, дана конституційна норма чітко та недвозначно говорить, що доведена має бути саме вина, а не невинуватість. Це принципове питання.

Таке ж положення міститься й у ч.1 ст.17 КПК України.

Тобто, сама конструкція зазначеної статті КК, по-перше, входить у суперечність із конституційною нормою, а по-друге, фактично несумісна із тим, що є предметом доказування у кримінальному провадженні за процесуальними нормами.

Окрім того, згідно ст..91 КПК, підлягають доказуванню, серед іншого:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);