Як відомо, однією з основ верховенства права є обов’язковість рішення суду, яким закінчується розгляд справи. За конституційними нормами, судове рішення ухвалюється іменем України та є обов’язковим для виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їхніми об’єднаннями на всій території України, йдеться на сайті vaas.gov.ua
Водночас не всі рішення судів, які набрали законної сили та є обов’язковими до виконання, прийняті одноголосно, оскільки судді різних юрисдикцій та інстанцій досить часто використовують окрему думку для відображення своєї правової позиції у конкретній справі. Це викликає жваві дискусії з боку юридичної спільноти та породжує діаметрально протилежні теорії стосовно ефективності існування інституту окремої думки для правосуддя, його позитивних та негативних наслідків.
Для з’ясування цих питань звернімося до вітчизняного та міжнародного законодавства, наукових доктрин та міжнародного досвіду.
Право судді на окрему думку визначено у статті 45 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, у якій зазначено, що рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку. У статті 95 регламенту Міжнародного Суду ООН зазначено, що кожен із суддів може (якщо побажає) додати до рішення виклад своєї окремої думки як у разі незгоди, так і у разі згоди з думкою більшості.
Читайте статтю: «Необхідно дотримуватися балансу між незалежністю судді та прагненням притягнути його до відповідальності за корупційні діяння»
У статті 34 чинної редакції Кодексу адміністративного судочинства України, наприклад, передбачено, що усі питання, що виникають під час колегіального розгляду адміністративної справи, вирішуються більшістю голосів суддів. А, приймаючи рішення з кожного питання, жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Голосування під час ухвалення (постановлення) судового рішення є не лише правом, а й обов’язком кожного судді, а тому під час наради ніхто не має права ухилятися від голосування щодо відповіді на поставлені питання. Суддя повинен висловити своє ставлення до кожного питання і дати на нього відповідь. Це пояснюється тим, що судді виконують важливу функцію державної влади – здійснення правосуддя. Так само жоден із суддів не має права утриматися від підписання судового рішення, якщо його ухвалено (постановлено) у нарадчій кімнаті. Судове рішення, з-поміж іншого, є законним, якщо після ухвалення в нарадчій кімнаті воно буде підписане всіма суддями, які брали участь у судовому провадженні, навіть тим суддею, який має окрему думку.
Положеннями, наприклад, частини третьої статті 34 КАС України передбачено, що суддя, який не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні, оскільки це таємниця наради суддів. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення. Окрема думка не може бути оскаржена, оскільки вона не є судовим рішенням.
При цьому у разі подання апеляційної чи касаційної скарги зміст зазначеної окремої думки судді може враховуватись під час перегляду судового рішення, проте лише в межах доводів скарги.
Отже, окрема думка – це викладена в письмовій формі думка судді, який не згоден з рішенням, прийнятим більшістю суддів за матеріалами провадження в цілому або з окремих питань.
Закон не обмежує зміст та форму викладу окремої думки, тому вона викладається довільно. Якщо судове провадження здійснюється судом у складі трьох професійних суддів, тоді окремою думкою може бути думка одного судді, оскільки думка двох суддів завжди означає рішення суду.
У психологічному аспекті окрема думка судді – це процесуальна форма викладу незгоди судді з висновками суду. Іншими словами, це ставлення судді до юридичного змісту питань, що були предметом розгляду, яке відрізняється від правових позицій суду, викладених у його рішенні.
Блог