Фабула судового акту: Повною матеріальною відповідальністю є покладення на працівника обов'язку повністю відшкодувати заподіяну підприємству пряму дійсну шкоду без будь-яких обмежень.
Нормами пункту 1 частини першої статті 134 Кодексу законів про працю визначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.
В свою чергу згідно положень п. 1 ч. 1 ст. 135-1 КЗпП України письмовий договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладено з працівником, який займає посаду або виконує роботу, безпосередньо пов’язану із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або використанням у процесі виробництва переданих йому цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Нажаль, дотепер такий перелік КМУ не затверджено і роботодавці у своїй діяльності використовують постанову Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 28.12.1977 № 447/24 (зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 14.09.1981 № 259/16-59)
У даній справі особа обіймала посаду начальником спортивно-мисливського комплексу та з ним роботодавцем було укладено договір про повну матеріальну відповідальність.
За наслідками інвентаризації, яку було проведено у підрозділах, керівництво якими здійснювала вказана особа було виявлено нестачу товарно-матеріальних цінностей.
У зв’язку із цим підприємством до вказаного працівника до суду було подано позов про стягнення майнової шкоди завданої підприємству.
Суд першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовив оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів неправомірності дій працівника щодо заподіяння матеріальної шкоди та наявності його вини у заподіянні такої шкоди.
На згадані рішення підприємством було подано касаційну скаргу. Втім останню також залишено без задоволення.
Приймаючи таке рішення КЦС виходив з того, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. Адже за відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.
Проте, згідно Переліку про який йшлось вище, відповідач не відноситься до категорії працівників, з якими укладається договір про повну матеріальну відповідальність, а Договір про повну матеріальну відповідальність, укладений з особами, які не включені до Переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсним.
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстCopyright © 2014-2026 «Протокол». Всі права захищені.