Визначення допустимості доказів має спиратися на права людини, а не на законодавство – суддя ККС ВС Аркадій Бущенко

«Питання допустимості чи недопустимості доказів завжди буде предметом дискусії. Саме тому важливо знати не лише правила, а й принципи, на яких вони побудовані, щоб розуміти, який можливий подальший їх розвиток чи зміна в застосуванні», – таку думку висловив суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Аркадій Бущенко під час конференції JustConf2022. Свій виступ він присвятив темі «Право проти порядку: допустимість доказів».

Згадайте новину: Аркадій Бущенко: практику ЕСПЛ потрібно застосовувати не безпредметно, а коли є проблема з національним законом і з тлумаченням цього закону.

Говорячи про судову практику, Аркадій Бущенко розповів про постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17, яка викликала резонанс у юридичній спільноті. Головне питання в цьому випадку полягало в тому, чи може бути визнано допустимими докази, якщо було порушено певні правила під час їх отримання. Колегія суддів дійшла висновку: «У випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення».

Крім того, суддя торкнувся проблем, які виникли після прийняття Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, а саме особливостей оцінки допустимості доказів. Дискусію в юридичній спільноті викликає застосування статей 86 та 87 КПК України.

На думку Аркадія Бущенка, у цьому випадку значно ефективнішою буде орієнтація саме на права та свободи людини (ст. 87), оскільки вони є невідчужуваним та визначеним поняттям. Крім того, важливий той факт, що вони закріплені в численних правових актах та захищені від можливих змін у законодавстві. Отже, орієнтація саме на права людини дає певну незалежність від зовнішніх факторів і сталість у системі оцінки допустимості чи недопустимості доказів.

Також суддя звернув увагу на те, що останнім часом юристи дедалі частіше оцінюють допустимість доказів суто через порядок їх отримання, залишаючи без уваги інші питання. Відповідно, це негативно впливає і на якість роботи юристів, і на розгляд справи в цілому. Основне питання, на яке відповідають учасники процесу, – чи було щось порушено? Тоді як значно ефективнішим та повнішим буде аналіз принаймні шести запитань:

• Чи було щось порушено?
• Це права та свободи людини?
• Які саме?
• Чиї?
• Чи істотне порушення?
• Який вплив має на справу?

Тільки отримавши відповіді на ці запитання, можна впевнено говорити про те, чи можна визнати доказ недопустимим у конкретному випадку.

Під час виступу доповідач навів також аргументи на користь того, чому застосування ст. 86 КПК України є менш ефективним.

«Порядок – поняття невизначене й мінливе, й воно залежить від багатьох факторів», – наголосив він та зауважив: «Найбільш інформоване рішення є найбільш правильним. Для того, щоб відступити від цього постулату, нам потрібна цінність, яка порівняна з цінністю інформованого рішення. Що може бути такою цінністю, яка змусить суддю відступити від постулату? Це може бути захист прав та свобод людини».

А керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду Расім Бабанли запропонував слухачам подумати над тим, як систематизувати й уніфікувати призначення покарання за кримінальні правопорушення в Україні. Під час свого виступу «Призначення покарання: як є і як має бути?» він поінформував про результати проведеного ним дослідження, під час якого виявив, що часто призначення покарання за одні й ті самі злочини, вчинені за однакових обставин, суттєво відрізняється. При цьому немає раціональних причин, які б пояснювали цю відмінність.

«Кожна держава світу стикається з проблемою щодо призначення однакових покарань за однакові злочини», – пояснив правник.