Українка через ЄСПЛ «ПРОДАЛА» свій гараж державі за 8тис. ЄВРО

Запланованому будівництву житлового комплексу у центрі Києва заважав гараж. Коли влада не знайшла спільної мови з власником щодо компенсації, рішення про знесення самобуду було отримане через суди. Втім, як згодом з’ясував ЄСПЛ, суди не врахували особливий характер цієї справи, йдеться на сайті echr.com.ua

Рішення у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява № 47166/09) оприлюднено на офіційному сайті Європейського суду з прав людини, передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.

Світлана Ільченко з 1980-х володіла гаражем, розташованим у подвір’ї житлового будинку в центрі Києва, який вона зареєструвала на своє ім’я в 1995 році. У 2002 році місцеві органи влади запланували будівництво комерційної житлової забудови, яке передбачало знесення гаражу. Ільченко запросили на неофіційні переговори щодо компенсації, проте сторони не дійшли згоди.

Тоді було відкрите судове провадження. Суд першої інстанції прийняв рішення на її користь, але це рішення було скасоване в апеляції, на підставі чого гараж було знесено. Пізніше Верховний Суд скасував обидва рішення і передав справу вимагаючи від судів нижчої інстанції прояснити статус земельної ділянки, на якій був розташований гараж. Суд першої інстанції встановив, що Ільченко мала тимчасовий дозвіл на будівництво гаража. Земельна ділянка їй не надавалась. Посилаючись на положення Земельного кодексу, суд ухвалив рішення про звільнення земельної ділянки, зайнятої без дозволу. Такий висновок підтримав Верховний Суд.

Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, С.Ільченко поскаржилася на те, що знесення її гаража порушило її право на мирне користування майном.

Згадайте новину: Накладання арешту на майно: ЄСПЛ висловився щодо обмеження гарантій захисту власності

Суд у Страсбурзі звернув увагу на те, що право заявника на гараж не оскаржувалося протягом 20 років до того часу, доки органи влади розпочали планувати будівництво нової житлової забудови. Крім того, відсутність дозволу на гараж, ймовірно, не була викликана порушенням закону в той час, коли був збудований гараж, але скоріше був викликаний переходом від радянського законодавства, коли не була визнана приватна власність на землю і традиційне володіння на правах оренди, до сучасної системи.

Також суд дослідив, чи було втручання органів влади в права власності пропорційним або в інтересах суспільства. Він взяв до уваги аргументи заявниці про те, що метою будівництва об’єктів нерухомості був продаж дорогих квартир, центральний район Києва вже був густо населений, а проект лише збільшував тиск на місцеву інфраструктуру. Уряд на ці аргументи відповіді не надав.

ЄСПЛ постановив, що будь-який інтерес суспільства, пов’язаний із будівництвом об’єкту нерухомості, не був настільки сильним, щоб гарантувати позбавлення її власності без компенсації. Той факт, що суди віднесли Ільченко до категорії осіб, що самовільно захопили чужу землю, означав, що вона не мала права на компенсацію і, ймовірно, вона була б змушена відшкодовувати місту витрати за знесення. Але суди не враховували особливий характер її ситуації. Заявник не прийняла пропозицію переговорів, проте, спосіб, у який суди тлумачили її ситуацію, означав, що будь-яка компенсація була б ex gratia, а не гарантована законом присуджена нагорода на основі законного права. Отже її відмова співпрацювати під час переговорів щодо компенсації не складала відмову від її прав. Фактично не існувало нормативної бази для таких переговорів або надання їй інформації, необхідної для обґрунтованого рішення. Уряд не прокоментував, яку компенсацію їй було б запропоновано, або яким чином вона була б розрахована. То ж ця ситуація склалася через відсутність такої встановленої процедури.

Лише компенсація, визначена за допомогою процедури, яка включає загальне оцінювання наслідків експропріації, в тому числі присудження суми, відповідної до ринкової вартості власності, може відповідати вимогам Конвенції. І пані Ільченко не була запропонована така компенсація. Тому мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1.

Суд постановив, що Україна повинна виплатити заявниці 8000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди.