«П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

Хто жив у Радянському Союзі, той знає, що приховувалося за згаданою в заголовку позначкою. Усі, у кого графа з вказівкою національності була «неправильною», страждали не тільки від побутового, а й від державного антисемітизму. Щоправда, за часів Брєжнєва, коли Кремль потрапив в економічну залежність від Заходу, євреї здобули досить специфічну перевагу над усіма іншими радянськими громадянами: право на еміграцію до Ізраїлю з метою возз’єднання сім’ї. Нікого із сильних світу того не обходило, що привід був зазвичай фальшивий і людина з «неправильною» національністю прямувала до США, а не до Ізраїлю.

Заучуючи в школі вірш Владіміра Маяковского «Стихи о советском паспорте», я не міг зрозуміти, чому поет говорив про «краснокожую паспортину»: виданий мені тоді паспорт був зеленого кольору. Згодом дізнався, що Маяковскій розповідав про паспорт, який видавали громадянам тільки при перетині державного кордону. Внутрішні паспорти з’явилися після його смерті. Так само не міг зрозуміти, чому графу з позначенням національності називали п’ятою. Адже в паспортах інформація про національність містилася в четвертій графі, одразу після прізвища, власного імені і, за російським звичаєм, по батькові. Згодом дізнався, що після приходу більшовиків до влади в усіх анкетах національність вказувалася після позначення соціального походження, тобто стояла на п’ятому місці.

Вспомните новость: 26 лет независимости: как развивались Украина и другие постсоветские страны

Найвищий орган радянської влади, яким стало утворене в 1919 році п’ятиосібне політбюро Центрального комітету РКП(б), мав своєрідний національний склад: росіянин із ретельно приховуваною інформацією про єврейське походження по материнській лінії (Лєнін), українець (Крестинський), грузин (Сталін) і два євреї (Камєнєв і Троцький). Рахуючись із поширеним у суспільстві побутовим антисемітизмом, вожді більшовиків вдавалися в кадровій політиці до дискримінуючих заходів щодо осіб із зазначеною в анкетах «неправильною» національністю.

Тепер доводиться чути обурені заяви: чому в паспортах немає графи, що позначає національність? Мовляв, я пишаюся тим, що народився українцем, а тому вимагаю, щоб у паспорті ця графа залишилася! Треба розуміти, однак, що внутрішні паспорти були своєрідним ошийником, який радянська влада одягала на громадянина. Вони, як багато інших реалій нашого життя і мислення, залишаються реліктом попередньої епохи. Отже, варто розглянути національну політику РКП(б) — ВКП(б) — КПРС, яка народилася в лєнінські часи й зберігалася до розпаду СРСР.

Титульні нації і «старший брат»

«Лєнінська національна політика», яку після XX з’їзду КПРС стали вважати вершиною лібералізму на тлі сталінських депортацій багатьох народів, поєднувала три складові:

● визнання за етносом, який чисельно переважав у кожній ланці адміністративно-територіального поділу, прав і переваг титульної нації;

● сприяння такій титульній нації в культурному зростанні й кар’єрному просуванні її представників щаблями компартійної та радянської вертикалей;

● фіксація національної належності в анкетах і документах, які засвідчували особу («п’ята графа»).

Концепт титульної нації був запроваджений в обіг наприкінці XIX століття французьким письменником Морісом Барресом і згодом знайшов відображення в конституційному праві. Так назвали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Проте в Радянському Союзі поняття «титульна нація» набуло іншого змісту. Щоб показати себе прибічниками найбільш радикального розв’язання національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними націями всі етноси, які становили більшість населення в кожній адміністративно-територіальній одиниці.