Поняття «закон», згідно ст. 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють правовідносини, порушення яких утворює об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею

ККС ВС: поняття «закон», яке використав законодавець у ст. 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону

Означена правова позиція викладена в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 127/27182/15-к (провадження № 51-3305км18).

Надалі, підтримуючи означений підхід, колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 4 грудня 2018 року у справі № 161/3885/16-к (провадження № 51-967км18) зупинилася на цьому питанні детальніше.

Так, у касаційній скарзі захисник, посилаючись на пункти 1 та 2 ч. 1 ст. 438 КПК, просив скасувати оскаржені судові рішення, звільнити засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, від кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 263 КК і закрити кримінальне провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК. На переконання захисника, відсутність спеціального закону, який регулює правовий режим права власності на зброю, виключає наявність у діянні засудженого об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК. Крім того, він стверджував, що висновки судів про відсутність у засудженого наміру добровільно здати зброю та боєприпаси не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, оскільки засуджений повідомив про наявність у нього заборонених предметів до початку обшуку, а отже, на думку захисника, працівники СБУ мали би задокументувати факт добровільної здачі зброї.

Не погоджуючись із доводами захисника, Суд, з урахуванням практики ЄСПЛ та беручи до уваги структуру самої норми, зазначив таке.

Відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній — умова виконана і діє диспозиція ч. 1 ст. 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передачі чи збуту вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». І навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована.

Умови, що визначають застосування диспозиції норми, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у ч. 1 ст. 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який — поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України, — визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції ч. 1 ст. 263 КК.

У цій частині положення ч. 1 ст. 263 КК справді відсилає за своїм змістом до інших законів, вимагаючи, щоб дозвіл, який виключає кримінальну відповідальність за дії зі зброєю, був передбачений законом. Аналогічні конструкції норм, що містять визначену диспозицію і бланкетну гіпотезу норми, містяться також в інших статтях КК (див. наприклад, статті 265, 267-1, 268, 290, 321 КК), що є поширеним у кримінальному законодавстві прийомом конструювання складу злочину.

Сторона захисту наполягала на тому, що при тлумаченні слова «закон» у ч. 1 ст. 263 КК належить виходити з вузького розуміння цього терміну, що виключає посилання на нормативний акт нижчого рівня. Але, виходячи із зворотнього, якщо дотримуватися цієї логіки, «дозвіл», виданий не на підставі «закону» у вузькому розумінні, а на підставі підзаконного акта, не може вважатися «передбаченим законом дозволом» у значенні ч. 1 ст. 263 КК. Іншими словами, за такого тлумачення, особа, яка має дозвіл, виданий на підставі відомчого нормативного акта, має притягатися до кримінальної відповідності за ч. 1 ст. 263 КК, оскільки такий дозвіл не відповідає вимозі, визначеній цим положенням.

Суд зазначає, що відповідно до усталеної судової практики, дозвіл, отриманий відповідно до законодавства в широкому розумінні цього терміну, виключає застосування ч. 1 ст. 263 КК. У Суду немає правових підстав змінювати такий усталений підхід, підтверджений, у тому числі, й останніми рішеннями Верховного Суду (див. постанову від 31 травня 2018 року в справі № 127/27182/15-к, провадження № 51-3305км18).

Більше того, за обставин цієї справи питання про те, чи відповідає «дозвіл» вимогам ч. 1 ст. 263 КК, не має практичного значення, оскільки засуджений не мав жодного дозволу на «носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв».