Від «банкопаду» 2014– 2015 рр. вітчизняний банківський сектор оговтується й досі. А держава за ці роки так і не стала надійним партнером, що задає зрозумілу та прогнозовану політику в сфері банків та фінансів. Про те, як запровадження санкцій РНБО впливає на банківський сектор, чому прийняття окремих найкращих законів не змінює ситуацію, про особливості фінмоніторингу по-українськи, а також про те, чи потрібно легалізувати в Україні криптовалюти, ми говорили з кандидатом економічних наук, заслуженим юристом України, членом правління Асоціації адвокатів України, керуючим партнером Amber Law Company Семеном ХАНІНИМ.
— З нашого минулого інтерв’ю пройшов майже рік. Які позитивні моменти можна відзначити у сфері банківського регулювання за цей час?
— Все ж я схиляюсь до того, що не варто вишукувати те, чого немає. Адже будь-які суттєві зміни помітні відразу. Тобто суттєвих змін, на жаль, не відбулося. Ані гірше, ані краще не стало. Всі зміни, що були, носять виключно локальний, тактичний характер і не здатні суттєво на щось впливати.
— У 2021 р. був прийнятий та запрацював новий Закон «Про фінансовий лізинг». Які системні зміни він приніс?
— Безумовно, питання стосовно прийняття цього закону назріло вже давно. Він дав визначення поняття процесів лізингу, прибрав колізійність з іншими нормативно-правовими актами. Втім, відчутного впливу цього закону на український фінансовий ринок не було помітно, адже процеси кредитування і фінансового лізингу знаходяться під великим регулюванням і тиском з боку держави, що зменшує інтерес до цих інструментів з боку бізнесу. Тому впевнений, що прийняття навіть найкращих законів не змінить головну проблему.
— А у чому головна проблема?
— Так чи інакше, в умовах лізингу особа чи підприємство бере на себе певні ризики, і ці ризики просто неспівставні з можливим прибутком. Перш за все, тому, що у діючий правовій системі координат на захист своїх прав йдуть роки. Купа заперечень, перша інстанція, потім апеляція, далі Верховний Суд... Та навіть вигравши справу в суді, ще треба дочекатися виконання цього рішення, що часом складніше, ніж судова боротьба, адже більше 50% судових рішень не виконуються через дії органів державної влади. У багатьох країнах ці проблеми мають різний характер вирішення. Наприклад, у Швейцарії апеляція дуже дорога у фінансовому плані. У нас же апеляція — це обов’язкова складова будь-якого судового процесу. Сумнівний приклад подають ті ж державні органи, що в абсолютно програшній ситуації все одно подають апеляційні скарги. У 80% випадків вони за рахунок платників податків будуть йти до останньої інстанції. Тобто в нинішніх реаліях перша судова інстанція стала, по суті, технічною. А це подовжує розгляд справи.
І коли ми маємо бізнес, пов’язаний з тимчасовим чи постійним переходом прав власності і оплатою частинами, ми розуміємо всі ці судові ризики. Потім рахуємо їх і розуміємо, що в будь-якому разі отримаємо лише збитки. Сьогодні банку вигідніше купити ОВДП, ніж кредитувати реальний сектор. Адже держава поверне кошти в будь-якому разі, окрім дефолту, а особа чи підприємство — не факт. А ще суди, робота з виконавчою службою тощо. У таких реаліях прийняття законів з покращеними механізмами просто нівелюється існуючою правовою системою. Якщо держава дійсно хоче, щоб запрацювали лізинг та кредитування, слід забезпечити залізобетонну можливість, щоб заставне майно банк отримував миттєво. І бажано, щоб цей обов’язок брала на себе саме держава. Треба, щоб працював простий і зрозумілий механізм, який забезпечить дотримання прав та законних інтересів усіх сторін. Система працює у балансі.
— Вже більше року в країні триває санкційна епопея. Чи створило це якісь загрози для банківського сектору?
— На мій погляд, такі загрози існують. І наразі юридична спільнота не дуже розуміє, як з ними бути. Банки сприймають підсанкційного клієнта як високоризикового і відмовляють в обслуговуванні. А як бути при цьому такій особі? Як відкрити рахунок у банку такій особі? Як проводити елементарні операції з купівлі харчових продуктів, одягу, промислових товарів? Тим паче, в такій ситуації банк виконує невластиві для нього функції. Звичайно, він має проводити ідентифікацію свого клієнта, але ж він не правоохоронний орган, а вимушений діяти певним чином, бо є вимоги з фінмоніторингу, за невиконання яких загрожують великі штрафи. І знову ж таки, фінмоніторинг у державних банках і приватних має різницю, адже державний банк ніколи так фінансово не покарають, як приватний, бо це гроші з державного бюджету.
— Тобто банки, по суті, — заручники ситуації?
Блог