Давність за відомчою ознакою: чому годинник зупиняють не для всіх

Новий законопроєкт про зміни до статті 49 Кримінального кодексу зупиняє перебіг строків давності для мобілізованих фігурантів, але тільки у справах НАБУ і САП, а для тяжких корупційних злочинів фактично скасовує давність на судовій стадії. Розбираємо, чому вибірковість цієї конструкції несправедлива, як норма промахується повз власну декларовану ціль і що вона означає в поєднанні з попередніми законопроєктами тієї самої серії.

Що пропонується

26 червня 2026 року група народних депутатів внесла до Верховної Ради законопроєкт за реєстраційним номером 15354 «Про внесення змін до статті 49 Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності». Це вже третій документ у серії, що почалася законопроєктами № 15333 і № 15334, і його варто читати саме як частину цієї серії.

Проєкт містить два окремі механізми. Перший: перебіг давності зупиняється, якщо особа, чию справу розслідують детективи НАБУ або чий обвинувальний акт скерував до суду прокурор САП, після вчинення злочину була мобілізована, призвана як резервіст або уклала контракт, і суд зупинив провадження щодо неї. Годинник знову запускається з дня звільнення зі служби або відновлення провадження, із загальною межею у п'ятнадцять років. Другий механізм радикальніший: для тяжких та особливо тяжких корупційних злочинів перебіг давності зупиняється автоматично з моменту направлення обвинувального акта до суду й відновлюється лише в разі повернення акта судом. Жодної абсолютної часової межі для цього випадку текст не встановлює.

Пояснювальна записка обґрунтовує зміни знайомою риторикою: сторона захисту зловживає правами, затягує процес, а «поширеним негативним прикладом» названо «фіктивну мобілізацію до сил оборони». Проблема, на яку вказують автори, не вигадана. За даними, зібраними журналістським проєктом Watchers, станом на початок 2026 року в судовому реєстрі налічувалося понад тридцять тисяч проваджень, зупинених через мобілізацію обвинувачених, і в частині з них строки давності справді ризикують спливти. А в травні 2026 року Касаційний кримінальний суд Верховного Суду в постанові у справі № 607/15056/21 підтвердив: військова служба сама по собі не зупиняє давність, для зупинення потрібно довести умисне ухилення від слідства чи суду. Законопроєкт прямо спрямований на подолання цієї судової позиції. Парламент має на це право. Питання в тому, як саме він ним користується.

Вада перша. Кримінальний закон за ознакою органу, а не злочину

Кримінальний кодекс улаштований за простим і фундаментальним принципом: його норми прив'язані до діяння. Стаття 368 однакова для всіх, хто одержує неправомірну вигоду, стаття 115 однакова для всіх, хто вбиває. Хто саме розслідує справу, поліція, ДБР чи НАБУ, є питанням процесу, а не матеріального права. Давність завжди була інститутом матеріального права: вона визначається тяжкістю злочину і нічим більше.

Перший механізм проєкту ламає цю архітектуру. Він робить режим давності залежним не від злочину, а від того, який орган веде справу. Уявімо двох посадовців, які одного дня вчинили тотожний злочин за статтею 368. Один обіймає посаду, що належить до підслідності НАБУ, другий, нижчого рангу, потрапляє до звичайної поліції. Обоє мобілізовані, обидва провадження зупинені судом. У першого годинник давності зупиняється, у другого продовжує йти. Однаковий злочин, однакова поведінка після нього, різні матеріально-правові наслідки. Єдина відмінність між цими людьми полягає в посаді, яку вони обіймали, тобто в обставині, що визначає підслідність, а не суспільну небезпечність діяння.

Стаття 24 Конституції гарантує рівність громадян перед законом. Відмінність у поводженні допустима, лише якщо вона має об'єктивне й розумне виправдання, пов'язане з характером діяння чи особи. Відомча належність слідчого такого виправдання не має: вона не робить злочин тяжчим, а винного небезпечнішим. Проєкт створює в Кримінальному кодексі те, чого там ніколи не було: спеціальний правовий режим для клієнтури двох конкретних установ.

Вибірковість несправедлива і в протилежний бік. Якщо фіктивна мобілізація як спосіб пересидіти давність є злом, то це зло універсальне. Нею може скористатися обвинувачений у вбивстві, зґвалтуванні, розкраданні гуманітарної допомоги, у будь-якому тяжкому злочині поза орбітою НАБУ. Для всіх них лазівка, яку так яскраво описує пояснювальна записка, залишається відчиненою. Потерпілі в цих справах мають законне запитання: чому держава захищає невідворотність покарання лише там, де справу веде антикорупційна вертикаль, а наші кривдники зберігають можливість перечекати строки? Якщо автори справді вважають проблему системною, рішення теж мало б бути системним. Якщо ж рішення точкове, значить, і проблема визнається точковою, і тоді риторика записки про «дискредитацію всієї системи кримінальної юстиції» працює проти самого проєкту.

Вада друга. Норма цілиться у фіктивно мобілізованих, а влучає у справжніх бійців