Чи є життя без референдуму? Післямова до гучного рішення Конституційного суду

26 квітня 2018 року Конституційний суд визнав неконституційним закон «Про всеукраїнський референдум», ухвалений за часів Януковича, повідомляє ГЛАВКОМ.

Рішення Конституційного суду про визнання неконституційним Закону «Про всеукраїнський референдум» зупинило можливість проведення маніпулятивних національних референдумів в Україні. Таким чином держава поки убезпечена від проведення референдумів, які підміняють волевиявлення народу і легітимізують владні рішення через інститут прямої демократії.

У свідомості багатьох референдум – це овіяний романтикою інструмент, який дозволяє народу самостійно вирішити державні питання. Але як будь-яка сильна зброя, референдум можна використати як для досягнення позитивних цілей, так і не дуже. Оскільки, з одного боку, можна згадати швейцарські референдуми (які можуть відбуватися щонеділі та вирішувати питання від будівництва мінаретів до безумовного базового доходу громадян), а з іншого – німецькі середини минулого століття (узурпація влади Гітлером, підтримка аншлюсу Австрії та порушення міжнародних угод).

Згадайте новину: Закон України «Про всеукраїнський референдум» визнано неконституційним

Загалом, відповідь на запитання, чи буде референдум способом реального народного волевиявлення, чи лише фіктивним інструментом, формують два чинники: культура проведення референдумів та якість законодавчого регулювання цієї процедури. Щодо першого, країна може бути демократичною, мати справжні вибори, соціальні ліфти тощо, але традиція вирішувати певні питання шляхом проведення референдумів буде відсутня – і це матиме несподівані наслідки для усієї системи. Нещодавній приклад – Великобританія та Brexit. Приклад фіктивного референдуму через відсутність культури їх проведення – 1934 рік в Німеччині, яким було об`єднано посади президента та канцлера, і Адольф Гітлер став фюрером. До речі, з того часу в Німеччині досі відсутні національні референдуми.

Другий фактор – законодавче регулювання. Якщо на рівні закону декларується проведення референдуму, але закладаються процедури, які роблять його фіктивним та використовують для підміни інших демократичних процедур – це шлях до псевдореферендуму.

Саме таким був Закон України «Про всеукраїнський референдум».

Історія неоднозначного закону

У 2012 році, в останній день роботи шостого скликання Верховної Ради, перед черговими парламентськими виборами, депутати протягнули Закон «Про всеукраїнський референдум». Законопроект не мав підтримки в парламенті, довгий час не голосувався, оскільки його постійно критикували, тож закон ніяк не виходило проштовхнути.

Але 6 листопада 2012 року віце-спікер Адам Мартинюк ставить на голосування питання щодо ухвалення цього закону. В залі лише близько 150 депутатів, повальне кнопкодавство, ігноруються поправки народних депутатів, голосування відбувається за стару редакцію проекту закону. З тотальними порушеннями процедури документ таки ухвалюють. Народні депутати продемонстрували абсолютне нехтування Регламентом та міжнародними стандартами щодо організації та проведення референдумів.

Ходили чутки, що цей закон ухвалювався для можливого вступу України в Митний союз чи для будь-якої іншої форми зближення з Росією. Також закон скасував процедуру проведення місцевих референдумів.