ВС/ВП: Нарешті здоровий глузд переміг – все ж таки умовне покарання є санкцією ТЯЖЧОЮ аніж штраф (ВС/ВП у справі № 617/775/20 від 07.12.2021)

Фабула судового акту: Тривалий час судова практика дотримувалась думки про те, що штраф як санкція за вчинення кримінального правопорушення є покаранням тяжчим аніж так зване умовне позбавлення або обмеження волі.

Я завжди вважав таку позицію як мінімум нелогічною адже говорячи простою мовою – штраф сплатив і спи спокійно, а у разі «умовного» покарання існує вірогідність потрапити в «места не столь отдаленные».

Але нарешті здоровий глузд переміг.

У даній справі особу було засуджено за замах на крадіжку за ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у вигляді 1 року обмеження волі із іспитовим строком на 1 рік. Апеляційний суд із такою мірою покарання погодився.

На вказані рішення засудженим було подано касаційну скаргу з тих підстав, що призначене йому покарання є занадто суворим та у касаційній скарзі просив замінити його на штраф. Водночас одним із доводом скарги також стало те, що застосування покарання у виді обмеження волі незалежно від порядку його відбування зумовить для нього вкрай негативні наслідки у вигляді звільнення в силу вимог спеціального закону з військової служби, яку він проходить за контрактом.

Вказану справу було передано на розгляд Великої Палати.

При цьому виключна правова проблема полягає у тому, що при вирішенні питання щодо меж повноважень апеляційного, касаційного суду з точки зору погіршення/покращення юридичного становища обвинуваченого, засудженого за основу береться не вид покарання, а порядок його відбування. Ця позиція зумовлена неправильним розумінням принципу недопустимості «повороту до гіршого». У результаті обвинувачений, засуджений лише з формальних підстав позбавляється можливості ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про призначення більш м`якого за видом покарання, що є для нього сприятливішим.

Велика Палата погодилась із доводами засудженого, касаційну скаргу задовольнила та в обґрунтування своєї позиції зазначила, що виходячи із положень ст. 65 КК України у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують чи обтяжують покарання. Якщо санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з обмеженням волі на певний строк передбачає більш м`які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов`язаного з обмеженням волі. У разі обрання покарання у виді обмеження волі це рішення також має бути вмотивовано у вироку.

Водночас праву сторони захисту висловити свої доводи щодо зміни призначеного особі виду покарання кореспондує обов`язок апеляційного суду розглянути їх та з урахуванням обставин вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, відомостей про особу винного, його подальшої поведінки, прийняти рішення про задоволення чи відмову в задоволенні його вимог. Відсутність у суду апеляційної інстанції можливості діяти у такий спосіб лише тому, що призначене покарання не пов`язане з його реальним відбуттям, а штраф є реальним і заміна першого покарання другим фактично погіршує правове становище обвинуваченого, призводить до нівелювання як права апелянта бути «почутим» судом, так і відповідного обов`язку суду розглянути апеляційні вимоги по суті.

Застосування до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення невеликої тяжкості, ст. 75 КК України не може бути перепоною для індивідуалізації покарання, зокрема шляхом призначення більш м`якого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 185 КК України.

Так, беручи до уваги обставини вчинення діяння, його наслідки, всі дані про особу засудженого, а також обставини, що пом`якшують покарання (визнання вини, щире каяття), Велика Палата прийшла до висновку про можливість застосування до засудженого покарання у виді штрафу