Відсутність посилання на інше житлове приміщення куди має бути вселений боржник при виселенні особи з іпотечного майна є підставою для залишення позову без задоволення (ВС/КЦС № 303/1590/15-ц від 06.03.2018)

Фабула судового акту: Положеннями ст. 589 Цивільного кодексу України, які кореспондуються з нормами ст. 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1 та 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Отже вказана норма відсилає до ст. 109 Житлового кодексу УРСР згідно якої після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У справі, судове рішення у якій аналізуються у цьому дописі, банківська установа звернулась до суду із позовом про виселення осіб з житлового приміщення у зв’язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням місцевого суду позов задоволено частково, виселено осіб, які проживали у будинку, з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні.

Обґрунтовуючи таке рішення районний суд виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим.

Ухвалою апеляційного суду зазначене рішення залишено без зміни.

Не погоджуючись із таким рішенням банк подав касаційну скаргу у якій зазначив, що обґрунтовується доводами про те, що судам належало з’ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Водночас банківська установа у касаційній скарзі зазначила, що саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов'язок чинним законодавством не покладено на банк.