Оскільки Декларація прав дитини НЕ є нормативним документом обов'язкового характеру у правовій системі України, при визначенні місця проживання дитини слід застосовувати Конвенцію про права дитини (ВС/КС 486/709/16-ц від 19.09.2018)

Фабула судового акту: У даній справі мати малолітньої дитини звернулась до суду із позовом до батька дитини про визначення місця проживання їхнього спільного сина.

Відповідно до позовних вимог та матеріалів справи після припинення між позивачем та відповідачем фактичних шлюбних відносин між сторонами в усному порядку було визначено місце проживання дитини з матір’ю та органом опіки та піклування було визначено спосіб спілкування з сином.

Проте, батько дитини забравши сина для спілкування нібито на вихідні дні згідно графіку побачень, після цього дитину не повернув.

Відповідачем в свою чергу було подано зустрічний позов про визначення місця проживання дитини з ним мотивуючи свої вимоги тим, що позивачка не працює, не навчається, проживає разом із матір'ю у її двокімнатній квартирі, в якій відсутні належні умови для проживання дитини. Він має постійне місце роботи, де позитивно характеризується, має належні умови для проживання та розвитку дитини.

Рішенням місцевого суду зустрічний позов задоволено.

При цьому суд першої інстанції, із врахуванням висновку органу опіки та піклування, послався на те, що батько дитини, на відміну від матері, спроможний надати дитині належний рівень виховання, постійного піклування та розвитку, має достатній дохід та належні житлово-побутові умови, приділяє дитині багато уваги, опікується духовним та інтелектуальним розвитком сина, отже належним чином відноситься до своїх батьківських обов'язків. Мати дитини не переймалась своїм моральним виглядом і поведінкою, не замислюючись про вплив своєї поведінки на виховання сина. Також суд встановив, що позивач жодного дня не працювала.

Проте, з таким рішенням не погодився апеляційний суд, який задовольнив первісний позов ,а у зустрічному позові відмовив.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що судом не встановлено виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом із матір'ю. Під час розгляду справи не знайшли свого підтвердження обставини, на які посилався батько дитини в обґрунтування своїх доводів щодо неналежного виконання позивачкою своїх батьківських обов'язків, а саме: залишення дитини без нагляду, аморальну поведінку позивача, зловживання нею спиртними напоями. Ухвалюючи рішення про відібрання дитини, апеляційний суд виходив із того, що відповідач самочинно, без згоди позивача, змінив місце проживання сина, внаслідок чого мати дитини не має можливості брати участь у спілкуванні та вихованні дитини.

Касаційний цивільний суд фактично погодився із таким висновком апеляційного суду одночасно змінивши обґрунтування такого рішення.

На думку КЦС відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Вирішуючи спір у частині визначення місця проживання дитини, апеляційний суд значною мірою керувався принципом 6 Декларації прав дитини, при цьому не врахувавши, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, не є нормативним документом обов'язкового характеру у правовій системі України, у той час як Конвенція про права дитини (в якій реалізовано принцип домінанту інтересів дитини над усіма іншими), ратифікована Постановою Верховної Ради України, є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.