ЄСПЛ назвав важливу умову доведення упередженості суддів

Заяви про упередженість суддів були відхилені після розгляду суддями, неупередженість яких не була поставлена під сумнів, і які посилалася на чинне законодавство. Відтак говорити про порушення конвенційних гарантій не можна.

Питання доведення упередженості суддів досліджував Європейський суд з прав людини у справі «Іліє проти Румунії» (заява № 26220/10), передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».

Єлена Іліє успадкувала землю, яку раніше було надано її родичам у приватну власність в раках судового процесу щодо повернення землі, націоналізованої комуністичним режимом.

На підставі судового спору, ініційованого приватними особами, органи влади визнали, що вони допустили помилку під час видачі документів, а також те, що пані Іліє не мала можливості підтвердити право власності її предка на землю до її націоналізації. Втім, це рішення було скасоване окружним судом.

Ті ж приватні особи пізніше намагалися отримати рішення суду, що визнавав, що саме вони отримали права власності на землю. І окружний суд встановив, що приватні особи володіли спірною землею протягом більш ніж 30 років. В цьому провадженні щодо повернення земельної ділянки головував суддя, що й у попередньому процесі, але заява щодо упередженості судді була відхилене.

Апеляцію на обидва рішення також розглядала стара колегія. Судді намагалися взяти самовідвід у зв’язку з їх попередньою участю, проте заяви не були задоволені. Зрештою окружний суд встановив, що обидві сторони мали права власності на землю, але права приватних осіб були визначені краще.

Тоді, посилаючись на статтю 6§1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Є.Іліє звернулася до ЄСПЛ. Вона скаржилася на те, що провадження було несправедливим через відсутність неупередженості суддів, неправильне оцінювання доказів національними судами та неправильне тлумачення ними чинного законодавства. Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) вона також скаржилася на порушення її прав у зв’язку з тим фактом, що вона була позбавлена землі, яку отримала згідно з законодавством про реституцію майна.

Суд перевірив, чи побоювання заявника щодо відсутності неупередженості суддів, які виникли через те, що всі чотири судді в деякий час вирішували справу про аспекти майнового спору. Проте було неможливо стверджувати, що третє провадження стосувалося тих самих фактів або доказів, що й перші два.

Фактично, остаточне провадження стосувалося виключно порівняння прав власності сторін і функцією судів повинне було бути визначення, на підставі об’єктивних факторів, яке право власності було краще визначене. Не було можливості перевірки обґрунтованості попередніх рішень, які стали остаточними і підлягали виконанню. Хоча заяви та висновки попереднього провадження були відтворені в остаточному провадженні, до того часу вони стали res judicata та обов’язковими для виконання.

Заявник також стверджувала про неправильне оцінювання доказів, оскільки суди в третьому провадженні не звернули увагу на деякі документи, які підтверджували її право власності. Проте Суд зазначив, що судді суду першої інстанції і апеляційного суду в цьому провадженні чітко визнали, що обидві сторони підтвердили права власності на основі наявних доказів, в тому числі попередніх рішень.

Крім того, заяви про упередженість суддів (в тому числі колегії в апеляції) були відхилені після розгляду суддями, неупередженість яких не була поставлена під сумнів і які посилалася на чинне законодавство. Підстави для відхилення заперечення, заснованого на упередженості, та заяви про відвід не були ні свавільними, ні необґрунтованими. Загалом, не існувало об’єктивного обґрунтування сумнівів заявника в неупередженості суддів та її скарга з цього питання повинна була бути відхилена як явно необґрунтована.