Якщо метою правовідносин були не позикові зобов`язання, грошові кошти по розписці стягненню не підлягають (ВС КЦС №201/15760/16-ц від 30.08.2023 р.)

Фабула судового акту: Як і в інших подібних рішеннях, основним моментом є встановлення не тільки факту складання розписки, а і дійсної правової природи правовідносин, що виникли між сторонами. Ось тут і випливає виключні повноваження суду оцінювати борговий документ “за внутрішнім переконанням” - що часто-густо не співпадає із звичайною логікою багатьох позивачів. На жаль, віднесення таких питань на розсуд суду, іноді формує доволі заформалізовану практику (пару таких рішень приведені нижче). Проте у цій справі, суд справно “розібрався” із правовою природою розписки, по якій позивач хотів стягнути кошти.

Позивач подав позов про стягнення боргу за позикою. Подав розписку, написану двома позичальницями, відповідно до якої “вони отримали від позикодавця грошові кошти у загальному розмірі 680 000,00 доларів США зі строком повернення через п`ять років, 25 жовтня 2016 року, замість приміщень, розташованих по першій та другій адресі”. Указаний борговий документ був написаний ними власноручно, із присутністю свідків цих домовленостей, про що була відмітка на зворотному листі розписки.

Проте згодом, коли відповідачки подали зустрічний позов про визнання правочинів удаваними, виявилось, що крім розписки між ними та позикодавцем-позивача був укладений договір дарування першого, їх спільного нежитлового приміщення, а також, знайшовся договір дарування, де вони дарували друге приміщення довіреній особі позикодавця. Згодом, після “отримання у дар” ці два приміщення були передані позикодавцем та його довіреною особою в іпотеку офшорній компанії. Все це відповідачки подали, щоб обгрунтувати удаваність договору позики (який фактично передбачав передачу грошей за нерухоме майно).

Не дивлячись на негативне для відповідачів рішення першої інстанції, апеляційний суд позивачу з розпискою відмовив, посилаючись на те, що виникли не відносини позики, а забезпечення виконання зобов’язання із передачі нерухомого майна. Рішення апеляційного суду повністю підтримав і ВС КЦС, який вказав наступне:

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування вказаних статей викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Отже, у цій справі: У справі, яка переглядалася Верховним Судом, було встановлено, що між сторонами було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого відповідачки отримали від позивача грошові кошти у загальному розмірі 680 000,00 доларів США зі строком повернення через п`ять років, 25 жовтня 2016 року, замість двох приміщень.

Тому на думку ВС суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду, правильно виходив із того, що на забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань із повернення грошових коштів у розмірі 680 000,00 доларів США, відповідачки передали позивачу належні їм вищевказані приміщення шляхом оформлення відповідних договорів дарування.

Отже вони брали у борг гроші за умови забезпечення відповідних зобов`язань майном. Тобто, досліджуючи справжню правову природу договору позики, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що метою цих правовідносин були не позикові зобов`язання. Існування між сторонами у справі правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов - позивачем доведено не було.

Аналізуйте судовий акт: Відсутність у розписці - на думку суду - точного словосполучення про передачу грошових коштів саме “в борг”, та “повернення позикодавцю” саме “до” визначеної дати, стала підставою відмови у позові про стягнення суми боргу (ВС КЦС №754/3591/21 від 13.09.2023 р.);

Видача розписки та довіреності не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, якій видана така довіреність. Водночас, завдяки розписці така особа змогла повернути кошти (ВС КЦС №642/6034/19 від 23.02.2022 р.);

Боргова розписка, яка не містить посилання на момент передання грошових коштів, а умови надання та повернення коштів є суперечливими, не може свідчити про укладання договору позики (ВС/КЦС у справі № 632/2209/16,04.03.20);

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, і засвідчуючи отримання грошей (ВС/КЦС, №604/1038/16-ц,12.09.19).

Постанова

Іменем України

30 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 201/15760/16-ц

провадження № 61-5076 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),

представник ОСОБА_1 - адвокат Хандусенко Іван Олегович,

відповідачі за первісним та зустрічним позовами: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (позивачі за зустрічним позовом), ОСОБА_4 ,

представник ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Сагайдак Андрій Васильович,

третя особа - компанія «Фунама Холдінгз Лімітед»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хандусенка Івана Олеговича, на постанову Дніпровського апеляційного суду

від 02 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Деркач Н. М., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у жовтні 2011 року

ОСОБА_3 і ОСОБА_2 звернулися до нього з проханням позичити

їм кошти для придбання нерухомого майна. 25 жовтня 2011 року між ним,

як позикодавцем, та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як позичальниками,

у простій письмовій формі був укладений договір позики у формі розписки, відповідно до якого останні отримали від нього кошти у загальному

розмірі 680 000,00 доларів США зі строком повернення до 25 жовтня

2016 року.

Вказував, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 не виконали своїх зобов`язань

за договором позики, грошові кошти не повернули, чим порушили його права, як позикодавця.

Уважав, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання,

на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Тобто прострочення виконання грошового зобов`язання надає йому право

на стягнення з позичальників не лише суми боргу, а й трьох процентів річних

від простроченої суми.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на його користь заборгованість за вищевказаним договором позики

у розмірі 680 000,00 доларів США та три проценти річних у розмірі

48 734,00 долари США, а всього - 728 734,00 доларів США.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду

із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання правочинів удаваними, зобов`язання повернути борговий документ.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначали, що укладений

між ними та ОСОБА_1 договір від 25 жовтня 2011 року

не є договором позики, а є одним із удаваних правочинів, що передбачали набуття останнім у власність нерухомості (відповідних приміщень) в обмін

на грошову суму.

У лютому 2011 року та у листопаді 2013 року між ними та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 було укладено договори дарування нежитлових приміщень, які за своїм змістом є договорами купівлі-продажу. З метою набуття ОСОБА_1 у власність приміщень, які були предметом

цих договорів, між ними укладено вищевказаний договір від 25 жовтня

2011 року, який не відповідає вимогам до договорів позики, встановленим нормами ЦК України. Зобов`язань перед останнім із повернення позики вони не мають.

З урахуванням наведеного, посилаючись на відповідні норми ЦК України, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просили суд визнати удаваним: договір

від 25 жовтня 2011 року, укладений між ними та ОСОБА_1 ; договір дарування нежитлового приміщення від 15 лютого 2011 року, укладений

між ними та ОСОБА_4 ; договір дарування нежитлового приміщення

від 15 листопада 2013 року, укладений між ними та ОСОБА_1 ,

а також встановити, що ці договори укладено з метою приховання іншого правочину, а саме купівлі-продажу приміщень, розташованих за адресою:

АДРЕСА_1 ;

АДРЕСА_2 .

Протокольною ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 18 травня 2017 року об`єднано в одне провадження зустрічний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2022 року у складі судді Антонюка О. А. позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 25 жовтня

2011 року у розмірі 680 000,00 доларів США та три проценти річних у розмірі

48 734,00 доларів США, а всього - 728 734,00 доларів США.

Стягнуто з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір із кожної окремо по 3 445,00 грн, а всього - 6 890,00 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 і ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами виникли позикові зобов`язання, що підтверджується наданою позивачем розпискою, оригінал якої був оглянутий у судовому засіданні. ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 позичили у ОСОБА_1 грошові кошти, проте борг

не повернули.

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не надали належних доказів на підтвердження того, що між сторонами виникли будь-які інші правовідносини.

Тому районний суд уважав, що у задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

Суд першої інстанції, пославшись на відповідні норми ЦК України, стягнув

на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики

та три проценти річних у валюті боргового зобов`язання (долари США) відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Районним судом ураховано відповідні правові висновки Верховного Суду України, Верховного Суду.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого

2022 року частково скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку поданим сторонами доказам

і їх доводам, застосувавши відповідні норми ЦК України, врахувавши відповідну судову практику Верховного Суду України, дійшов висновку

про те, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами заявлені ним позовні вимоги, оскільки на забезпечення виконання взятих

на себе зобов`язань з повернення грошових коштів ОСОБА_2

і ОСОБА_3 передали ОСОБА_1 належні їм приміщення шляхом оформлення відповідних договорів дарування, які в подальшому були передані ОСОБА_1 і ОСОБА_5 в іпотеку офшорній компанії «Фунама Холдінгз Лімітед». З урахуванням усіх обставин справи апеляційний суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Разом із цим, апеляційний суд погодився з висновком районного суду

про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у звязку з його недоведеністю.

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 лютого 2023 року заяву представника ОСОБА_3 і ОСОБА_2 - адвоката Сагайдака А. В., про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 6 127, 50 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати

на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати

на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2

і ОСОБА_3 понесли судові витрати у зв`язку з розглядом справи

в апеляційному суді, зокрема: витрати зі сплати судового збору

у розмірі 12 255,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу

по 5 000,00 грн кожна окремо.

Врахувавши надані докази, відповідні норми ЦПК України та судову практику Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, а також відсутність клопотання позивача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції вважав за необхідне стягнути

з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 і ОСОБА_3 понесені ними судові витрати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Хандусенко І. О., посилаючись

на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що апеляційним судом застосовано норми права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також

на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах (пункти 1, 3 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хандусенка І. О., залишено

без руху, надано строк на усунення її недоліків.

У наданий судом строк заявник надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2023 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Хандусенка І. О.,

про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постави Дніпровського апеляційного суду

від 02 лютого 2023 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано дану цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2023 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що майно, яке є у спільній власності осіб,

не може передаватися в іпотеку без згоди іншого співвласника. Тому

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не могли забезпечити правочин майном

без згоди своїх чоловіків, співвласників майна. У зв`язку з чим апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що спірним правовідносинам притаманні риси «іпотечних правовідносин», зокрема, що зобов`язання за договором позики від 25 жовтня 2011 року забезпечені майном. При цьому норми

ЦК України містять положення про припинення зобов`язання й такі норми апеляційний суд не застосував.

У цій частині суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені Верховним Судом України та Великою Палатою Верховного Суду

у даній категорії справ. При цьому посилається на відповідні норми

ЦК України та Закону України «Про іпотеку».

Крім того, відсутній правовий висновок щодо застосування інших норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо можливості забезпечити договір позики майном без укладення договору іпотеки та проведення її державної реєстрації.

Касаційна скарга не містить мотивів щодо зустрічного позову ОСОБА_2

і ОСОБА_3 , інші участики справи судові рішення в касаційному порядку не оскаржують, тому в силу положень статті 400 ЦПК України судові рішення у частині зустрічного позову не переглядаються.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Сагайдака А. В., в якому вказується, що оскаржувана постанова апеляційного суду

є законною та обґрунтованою, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Крім того, зазначено, що відповідачі за первісним позовом понесли судові витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції

в орієнтовному розмірі по 12 500,00 грн кожна, на підтвердження чого надано певні докази. Представник відповідачів за первісним позовом указує,

що інші докази понесення цих витрат будуть надані у визначений процесуальним законом спосіб та строки.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 ,

ОСОБА_2 укладено договір позики у формі розписки, відповідно

до якої ОСОБА_3 і ОСОБА_2 отримали від ОСОБА_1 грошові кошти у загальному розмірі 680 000,00 доларів США зі строком повернення через п`ять років, 25 жовтня 2016 року, замість приміщень, розташованих по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 (а. с. 4, т. 1).

Указаний борговий документ був написаний ОСОБА_2 , ОСОБА_3 власноручно. ОСОБА_1 проти такого тексту розписки

не заперечував, свідками цих домовленостей були ОСОБА_5

і ОСОБА_6 , про що є відмітка на зворотному листі розписки

(а. с. 4 зворот, т. 1).

15 лютого 2011 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір дарування нежитлового приміщення, перукарні,

яке знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 . Відчужуване майно належало дарувальникам по 1/2 частині кожній на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 01 вересня 2006 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради від 28 серпня 2006 року, зареєстрованого комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 11 вересня 2006 року в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 5414132. Свідоцтво про право власності видане замість договору купівлі-продажу від 16 квітня 2004 року. Цей договір підлягав державній реєстрації та зареєстрований в реєстрі за № 505 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. (а. с. 63-64, т. 1).

Цей договір укладено з довіреною особою сім`ї ОСОБА_1 ,

про що свідчить довіреність на представлення інтересів фірми афілійованої з його дружиною (а. с. 112, 113, 114-115, т. 1).

15 листопада 2013 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3

та ОСОБА_1 укладено договір дарування нежилого приміщення,

яке належало по 1/2 частці кожній, а саме: нежитлове приміщення

АДРЕСА_3 . Право власності на вказане нежитлове приміщення належало дарувальникам на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 05 вересня 2008 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чалою В. О., в реєстрі за № 1999, та зареєстровано в рівних частках

по 1/2 частці кожній в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 16 жовтня 2008 року згідно з витягами про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20600637, № 20601099, виданих 16 жовтня 2008 року комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради та зареєстровано

в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чалою В. О., 15 листопада 2013 року за ОСОБА_2 під № 3403375

та за ОСОБА_3 під № 3403337. Зареєстровано в реєстрі за № 1144 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чалою В. О. (а. с. 65-66, т. 1).

Указане підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру забор відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а. с. 67-79, т. 1)

Відповідно до вищевказаної інформації зазначені нежитлові приміщення

у подальшому були передані в іпотеку (а. с. 67-69, т. 1).

17 липня 2013 року між ОСОБА_4 та компанією «Фунама Холдінгз Лімітед» укладено іпотечний договір № 01-1470/1/4, серія та номер: 1298, виданий 17 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. Номер запису про іпотеку: 1698523, Дата, час державної реєстрації: 17 липня 2013 року, 21:27:09.

03 серпня 2014 року було укладено договір про відступлення права вимоги

за іпотечним договором № 01-1470/Т/4, реєстровий номер Л2479, зареєстрований 03 серпня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А., іпотекодержателем за яким значиться компанія «Фунама Холдінгз Лімітед» яка не є резидентом України, країна реєстрації: Кіпр, адреса: АДРЕСА_4 ,

а іпотекодавець значиться ОСОБА_4 , яка є громадянкою України.

18 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та компанією «Фунама Холдінгз Лімітед» був укладений іпотечний договір № 01-1606/1/6, серія та номер:

р.№ 5258, виданий 18 грудня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лещенко О. В.

02 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та компанією «Фунама Холдінгз Лімітед» укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 01-1606/1/6, реєстровий номер № 2473, 02 серпня 2014 року, зареєстрованого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А. Іпотекодержателем майна вказана компанія «Фунама Холдінгз Лімітед», іпотекодавець - ОСОБА_1 , об`єкт обтяження зареєстрований:

АДРЕСА_2 (а. с. 72-74, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката

Хандусенка І. О., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи

чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної

в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)

у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів

є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей

із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,

1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем

і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року

у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,

від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами встановлено,

що 25 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 ,

ОСОБА_2 укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого останні отримали від ОСОБА_1 грошові кошти у загальному

розмірі 680 000,00 доларів США зі строком повернення через п`ять років,

25 жовтня 2016 року, замість приміщень, розташованих у

АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Цей документ був написаний ОСОБА_2 та ОСОБА_3 власноручно, при свідках, ОСОБА_1 проти такого його тексту не заперечував.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , виходив із того,

що на забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань із повернення грошових коштів у розмірі 680 000,00 доларів США, ОСОБА_2

і ОСОБА_3 передали ОСОБА_1 належні їм вищевказані приміщення шляхом оформлення відповідних договорів дарування.

З урахуванням фактичних обставин справи, апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 брали у борг гроші

у ОСОБА_1 за умови забезпечення відповідних зобов`язань майном. Тобто, досліджуючи справжню правову природу договору позики, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що метою цих правовідносин були не позикові зобов`язання.

ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів

на підтвердження своїх позовних вимог, що є його процесуальним обов`язком (стаття 12 81 ЦПК України).

Отже, Верховний Суд виходить із того, що у спірних правовідносинах позивачем за первісним позовом не доведено, а судом не встановлено, існування між сторонами у справі правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18) залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі про відмову у задоволенні позову, у тому числі

з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг.

Посилання у касаційній скарзі на відповідні норми ЦК України

та Закону України «Про іпотеку» не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди заявника з ухваленим судовим рішенням та власного тлумачення норм права. Відповідні посилання спростовуються матеріалами справи, наведеними нормами права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Висновки суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору узгоджуються

з судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263

ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а тому доводи касаційної скарги у цій частині, у тому числі щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, є необґрунтованими.

Судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

При цьому ОСОБА_1 оскаржує постанову суду апеляційної інстанції повністю, проте його касаційна скарга не містить доводів щодо зустрічного позову, у нього відсутні процесуальні повноваження на представництво інтересів позивачів та іншого відповідача за зустрічним позовом.

Таким чином, висновки апеляційного суду у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи,

яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону,

які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору.

Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, судом касаційної інстанції не встановлено.

Судове рішення є правильним по суті й законним, а тому не може бути скасоване з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

Наведені в обґрунтування касаційної скарги доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України»

(«Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Доводи особи, яка подала заяву про відмову у відкритті касаційного провадження

У квітні 2023 року представник відповідачів за первісним позовом подав

до Верховного Суду заяву, в якій просить постановити ухвалу про відмову

у відкритті касаційного провадження у зв`язку з пропуском заявником строку на касаційне оскарження та відсутності доказів на підтвердження поважності причин такого пропуску.

Проте, ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2023 року задоволено клопотання представника позивача про поновлення строку на касаційне оскарження й поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року.

Таким чином, указана заява не підлягає задоволенню, оскільки суд касаційної інстанції надав відповідним обставинам належну правову оцінку при вирішенні питання про відкриття касаційного провадження та вважав

за можливе поновити заявнику строк на касаційне оскарження судового рішення, навівши відповідні правові мотиви в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Крім того, стадія відкриття касаційного провадження уже минула й повертатись до цієї стадії процесу норми ЦПК України не передбачають.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвокат Сагайдак А. В., зазначив,що відповідачі за первісним позовом понесли судові витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції в орієнтовному розмірі по 12 500,00 грн кожна, на підтвердження чого надав певні докази.

Разом із цим, представник відповідачів за первісним позовом, пославшись на положення статті 141 ЦПК України, зазначив про те, що інші докази

на підтвердження відповідних витрат будуть подані у визначений процесуальним законом спосіб і строки.

Станом на день ухвалення цієї постанови інших заяв та доказів

на підтвердження остаточного розміру витрат на правничу допомогу

до Верховного Суду не надійшло. Таким чином, Верховний Суд не вирішує питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу.

Щодо розподілу інших судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл інших судових витрат Верховим Судом

не здійснюється.

Керуючись статтями 400 410 416 418 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви представника ОСОБА_3 , ОСОБА_2 - адвоката Сагайдака Андрія Васильовича, про відмову

у відкриттті касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хандусенка Івана Олеговича, залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року

у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець