Цікаві судові рішення

Жінка, яка працювала на посаді завідувача диспансерним відділенням у КНП ОД в м. Маріуполі оскаржувала наказ про призупинення з нею трудового договору. Справа в тім що після початку повномасштабної війни, 28 лютого 2022 року на її підприємстві було оголошено простій, керівництво КНП зникло (призначили в.о.), а в чаті працівників було повідомлено, що КНП переміщується до міста Києва, у зв’язку із цим висловлено прохання до 20 серпня 2022 року прибути до міста Києва з документами.

Військовослужбовця, патрульного прикордонної служби, було засуджено за: ч. 3 ст. 408 КК України (дезертирство), ч. 3 ст. 289 КК України (незаконне заволодіння тз), і ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка) на 5 років 6 місяців позбавлення волі. Він, перебуваючи в прикордонному наряді (ситуація була ще у 2021 році), самовільно залишив місце несення служби із зброєю - АКС-74 та 60 набоями до нього, без поважних причин та без відповідного дозволу. Згодом, цього ж дня, попросив потерпілого, відвезти його в інше село, але під час руху в зазначеному напрямку, попросив водія змінити маршрут. Почувши відмову, привів у бойове положен

Позивачка, що перебувала на посаді директора Городоцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (ліцею), була звільнена на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Вона оскаржила таке звільнення через те, що до моменту її звільнення з нею так і не було укладено строкового трудового договору, як того вимагає законодавство. В процесі розгляду справи виявилось, що вона неодноразово відмовлялась від укладення стрококвого трудового договору (контракту). Можливо у неї на це були причини, що судом не встановлювалось.

Позивач працював на посаді уповноваженого з антикорупційної діяльності. Після настання повномасштабної у 2022 році декілька разів використав своє право на відпустку. Згодом, роботодавець вирішив призупинити із ним, та із деякими іншими працівниками дію трудового договору, без звільнення, але з припиненням виплати заробітної плати - аж до відновлення можливості виконувати роботу через відсутність замовлень та неможливість виконувати роботу, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану з деякими працівниками, у тому числі із позивачем

Посаду економіста з бухгалтерського обліку та аналізу господарської діяльності, яку обіймав позивач, було виключено зі штатного розкладу підприємства за обґрунтуванням скорочення чисельності штату через війну та пандемію. Трохи згодом, позивачу було запропоновано іншу роботу на вакантних посадах в кількості 207 одиниць. Під час ознайомлення з цим наказом, серед запропонованих вакансій він обрав посаду Генерального директора ДП «Антонов». Йому повідомили про недостатність кваліфікації для зайняття цієї посади, її конкурсний характер.

Медична сестра подала позов, яким оскаржила своє звільнення, просила поновити її на посаді та виплатити середню заробітну плату. Вона була прийнята на роботу за строковим трудовим договором, на 6 місяців проте з середини січня 2021 року по середину лютого 2021 року захворіла і перебувала на лікарняному з діагнозом COVID-19. Повернувшись 16 лютого 2021 року на своє місце роботи, вона довідалася, що її було звільнено 31 січня 2021 року за власним бажанням відповідно до наказу роботодавця. Вказане волевиявлення звільнитися, та й ще під час непрацездатності вона не висловлювала. На робоче місце її не було допущено, видано трудову книжку.

Як і в інших подібних рішеннях, основним моментом є встановлення не тільки факту складання розписки, а і дійсної правової природи правовідносин, що виникли між сторонами. Ось тут і випливає виключні повноваження суду оцінювати борговий документ “за внутрішнім переконанням” - що часто-густо не співпадає із звичайною логікою багатьох позивачів. На жаль, віднесення таких питань на розсуд суду, іноді формує доволі заформалізовану практику (пару таких рішень приведені нижче). Проте у цій справі, суд справно “розібрався” із правовою природою розписки, по якій позивач хотів стягнути кошти.

Іноді практика ВС виглядає як "існуюча поза реальністю", де є звичайні, прості люди, "неюристи", які можуть і не знати всіх тонкощів - права б яких - незалежно від прикрих формальностей - суд мав би захищати. У цьому рішенні - суд вирішив, що незазначення пари (абсолютно і так зрозумілих) слів в розписці - привід не стягувати шалено велику суму боргу. Чому такий формалізм досі панує в судовій системі? Чому він стає практикою? Питання риторичні.

У цій справі військовослужбовець судився із роботодавцем у звʼязку із невиплатою йому належної індексації грошового відшкодування за певний період служби. Справа в тім, що звільнили його в 2019 році, а до суду він звернувся у 2021 році. Коли суд постановив рішення на його користь - чому теж передували не одна інстанція, військовий вирішив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку (вже був 2023 рік).

Так потерпілий у цій справі оскаржував ухвалу суду про закриття кримінального провадження через закінчення строків і не встановлення особи правопорушника. Справа в тім, що до того він подав заяву про вчинення шахрайства за змовою конкретних осіб - головою сільської ради і спадкоємцем за заповітом, а саме ними було сфальсифіковано заповіт і набуто право власності на домоволодіння батьків потерпілого - як він сам вказує. Потерпілий пояснював, що крім допиту сестри, ніяких інших слідчих розшукових дій органи досудового розслідування не вчиняли, його прохання/клопотання ігнорували.

Загалом практика оскарження рішення ВЛК зводиться до того, що суди не бажають “перебирати на себе” повноваження ВЛК, обгрунтовуючи це відсутністю профільних знань, якими володіє ВЛК. Водночас, в цьому рішенні ми бачимо протилежний висновок - все тому що позивач довів неправомірність саме процедури проведення такого огляду, а не сам висновок ВЛК щодо придатності.

Так, неповнолітній обвинувачений, керуючи орендованим електричним самокатом рухався по велосипедній доріжці, що розташована поза межами проїзної частини та непризначена для руху даного виду транспорту. В один момент, коли виникла небезпека для руху, він не вжив своєчасних заходів для зменшення швидкості, натомість звернув праворуч, не переконавшись, що це буде безпечним, виїхав на тротуар, де допустив наїзд на жінку, яка переходила велосипедну доріжку та тротуар, зліва - направо по напрямку руху самоката. Внаслідок ДТП жінка

Іноді не перестаєш дивуватися, на що варті розлучені батьки дітей у конфлікті, щоб діяти як саме він чи вона вважають вірним, нехтуючи необхідністю домовлятися заради дітей. Мати дітей, не тільки перешкоджала побаченню з дітьми позивачу у цій справі, а ще й не “звернула уваги”, ні на рішення суду, яке зобов’язувало її не чинити перешкоди у побаченнях та вихованню батьком дітей, ні на перший штраф виконавця за невиконання нею рішення суду, ні на другий, ні на ризик притягнення її до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду. Ніщо не подіяло.

У цій справі, рівень допущення беззаконня працівниками поліції просто дивує. Так, згідно із протоколом про адміністративне правопорушення водія було притягнуто до адмінвідповідальності за ст.130 КУПАП через те що його поведінка, не відповідала обстановці (як зазначалося в постанові було виражене тремтіння пальців рук, звужені зіниці, які не реагують на світло). Від проходження огляду у встановленому законом порядку у лікаря нарколога водій відмовився присутності двох свідків, чим на думку поліцейських порушив п. 2.5 Правил дорожнього руху України.

Як часто Ви стикались з поданням апеляційних / касаційних скарг органами державної влади через незрівнянно великий проміжок часу? Як часто підставами для пропуску строку слугувала - нібито - відсутність фінансування з держбюджету (кого це має хвилювати)? Видається дивним, коли органи влади, маючи бути взірцем дотримання процесу, вдаються до таких пояснень та допускають такі зловживання правами. У цій справі, суд все одно прийняв апеляційну скаргу, подану держорганом більше ніж через 6 місяців після закінчення граничного строку, без поважних причин пропуску. На недопустимість таких дій звернув увагу ЄСПЛ.

Водій оскаржувала постанову про притягнення її до адміністративної відповідальності і штраф 320 грн. за ч.1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Вона стверджувала що не здійснювала рух в протилежному напрямку, на перехресті з круговим рухом на кільці, а долучений відеозапис не підтверджував того правопорушення, за яке її притягнуто до адміністративної відповідальності, а інших доказів вчиненого нею правопорушення у цій справі не надано. Будь-які інші докази, такі як поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, рапорти працівників поліції охорони тощо, доказами правопорушення - на її думку, не є.

За умовами абзацу 1 пункту 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011) (у редакції закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Суди попередніх інстанцій, встановивши порушення відповідачем прав позивачки, позов задовольнили, вважаючи, що відновлення таких прав шляхом повторного розгляду відповідної заяви належить до компетенції Головного управління Держгеокадастру, однак останнє такі висновки у касаційному суді заперечує й наголошує, що внаслідок змін у законодавстві повноваження стосовно затвердження складеної у спірних відносинах землевпорядної документації перейшли до відповідних сільських, селищних, міських рад.

У справі між товариством та ГУ Держспоживслужби про стягнення з товариства штрафу, апеляційний суд скасував рішення першої інстанції на користь товариства. В той же час, параллельно йшла справа про визнання рішень та бездіяльності ГУ Держспоживслужби неправомірними, в якій - на етапі касаційної інстанції - було прийнято рішення про відмову у задоволенні позову товариства. Після прийняття касаційною інстанцією такого рішення в іншій справі, ГУ Держспоживслужби подала заяву про перегляд рішення апеляції в цій справі за нововиявленими обставинами, де нововиявленою обставиною було рішення ВС в іншій справі. Апеляція рішення перегянула і постановила його на користь ГУ Держспоживслужби - тобто штраф стягнути.

В своєму позові до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, однією із вимог позивач виклав так: - визнати протиправним висновок ВККС України, викладений у додатку 5 до рішення про те, що він "не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у КЦС ВС; - або зобов`язати ВККС України вчинити необхідні дії з метою відновлення прав позивача на ділову репутацію та людську гідність порушених таким висновком; - або прийняти рішення про інший спосіб захисту його прав на ділову репутацію та людську гідність, порушених ВККС України висновком про нездатність здійснювати правосуддя у КЦС ВС, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав.