Суд стягнув із колишнього студента вартість навчання разом із академічною стипендією, бо той не відпрацював трьох років за направленням

В останні роки, не часто можна зустріти ситуації, коли студенти відпрацьовують три роки після вищого навчального закладу, хоча раніше - це була звичайна ситуація для більшості випускників.

Після виключення у липні 2014 року - норми частини 2 статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» - такий механізм “відпрацювання” втратив свою актуальність та базове нормативне підґрунтя. Так, норма частини 2 статті 52 цього Закону встановлювала - що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Проте, ще залишились студенти та випускники, на час влаштування яких у вищі навчальні заклади діяли - і виключена частина 2 статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту»і відповідна Постанова КМУ про “Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів” від 22 серпня 1996 року № 992.

Таким випускником, що повинен був відпрацювати - виявився колишній студент Тернопільського національного медичного університету імені І.Я.Горбачевського (надалі - “Медуніверситет”), якого після навчання було направлено, як молодого спеціаліста на роботу у Демидівську центральну районну лікарню управління охорони здоров'я Рівненської ОДА на посаду лікаря-анестезіолога. Про направлення саме до цієї лікарні останній прохав у своїй заяві - бо у Рівненській області проживали батьки.

Відпрацювавши на посаді лікаря-інтерна за спеціальністю «анестезіологія» з 01 серпня 2015 року по 31 липня 2017 року, а з 04 серпня 2017 року на посаді лікаря-анестезіолога - у кінці вересня 2017 року випускник звільнився з посади за угодою сторін (його і лікарні).

Так, Медуніверситет сприйняв це як відмову відпрацювати не менше трьох років - та як невиконання студентом укладеної з ним Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою (надалі - “Угода”), що тягне за собою обов'язок відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного бюджету вартість навчання.

Медуніверситет розрахував, що фактичні затрати на навчання студента медичного факультету становили 80088,38 грн. Крім того, за роки навчання студенту було нараховано та виплачено академічну стипендію в розмірі 48441,56 грн.

Отже, Тернопільський національний медичний університет імені І.Я.Горбачевського подав позов до суду де просив стягнути з колишнього студента кошти витрачені навчальним закладом на навчання в розмірі 128529 гривень 94 копійки та суму сплаченого судового збору.

Не дивлячись на аргументи представника відповідача (випускника), що стипендію не можна вважати ані витратами, ані вартістю навчання (тому стягненню вона не підлягає), та що частина 2 статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту»втратила свою актуальність (а значить Медуніверситет посилається на норму, що втратила чинність) - суд, все одно, не погодився із доводами відповідача.

Своїм рішенням від 28 вересня 2021 року Млинівський районний суд Рівненської областізадовольнив позов Медуніверситету та стягнув із його колишнього студента кошти, затрачені на навчання в розмірі 128529 гривень 94 копійки.

Щодо стипендії, суд вказав, що необхідно розрізняти соціальну та академічну стипендію. Соціальна стипендія,надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню. Водночас академічна стипендіяпризначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування. Тому академічна стипендія, яка сплачувалася відповідачу, належать до категорії витрат на навчання такого - а отже підлягає стягненню.

Щодо загальних підстав, для стягнення із відповідача витрат на навчання- суд зазначив, що:

• по-перше, між студентом і Медуніверситетом було укладено Угоду, підписуючи яку студент зобов'язувався прибути після закінчення навчання на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.
• по-друге, на час виникнення спірних правовідносин, а саме на час укладення Угоди між Медуніверситетом і студентом, ще діяли і частина 2 статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту»і Постанова КМУ про “Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів” від 22 серпня 1996 року № 992, і профільні накази МОЗ, що регулювали таке працевлаштування - які встановлювали обов’язок студента відпрацювати та обов’язок відшкодувати вартість навчання у разі порушення. Наказ МОЗ від 25 грудня 1997 р. N 367, до речі, чинний і на сьогоднішній день.

Отже відповідачем (студентом) не було дотримано, ні умов Угоди із Медуніверситетом, ні законодавства України в частині його зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу) - отже вартість навчання підлягає стягненню.

Посилання на рішення: https://reyestr.court.gov.ua/Review/100208190#

​​Джерело: юридичний ресурс Протокол.