Заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців - має переважну силу перед зобов`язанням провести екстрадицію (ВС ККС справа №757/23964/20-к від 27.05.2021 р.)

Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Справа цікава з огляду на проведений ВС ККС аналіз балансу між зобов’язаннями держави здійснити ектрадицію і обов’язком надавати захист біженцям (особам що потребують додаткового захисту). Підставою для скасування постанови про екстрадицію громадянина РФ фактично став факт подання ним заяви про визнання його біженцем.

Фабула справи: У травні місяці 2020 року, Генеральний прокурор на підставі екстрадиційної перевірки прийняла постанову про про видачу громадянина РФ до Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст. 210 Кримінального кодексу Російської Федерації (створення злочинної організації або участь в ній) - надалі також “постанова про екстрадицію”.

Разом із тим, до прийняття постанови про екстрадицію громадянин РФ в квітні 2020 року звертався до Центрального міжрегіонального управління ДМС в місті Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У ст. 591 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) визначено порядок оскарження рішення про видачу особи (екстрадицію). У зв’язку із прийняттям постанови про екстрадицію - захисником громадянина РФ було подано скаргу на рішення про видачу особи. Ухвалою слідчого судді таке рішення скасовано. Апеляційний суд ухвалу слідчого судді залишив без змін - погодившись із скасуванням рішення про екстрадицію.

За змістом ст. 591 КПК, єдиною підставою для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалась іноземною державою. Тож прокурором було подано касаційну скаргу, де вказувалося, що звернення особи до органів ДМС України про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є підставою для скасування постанови про його видачу, оскільки відповідно до норм Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року та Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року не передбачено такої підстави для відмови у видачі, як наявність статусу біженця в особи, видача якої запитується, а тим більше намірів отримати такий статус.

ВС ККС не підтримав доводи касаційної скарги та залишив ухвалу апеляційного суду без змін. Свої доводи ВС обґрунтовував наступним:

  1. Неправильне застосування норми міжнародного права може мати місце у випадках, коли судом не було застосовано норми міжнародного права, яка підлягала застосуванню, або, навпаки, суд застосував норму міжнародного права, яка не підлягала застосуванню, або коли судом було надано неправильне тлумачення норми міжнародного права.
  2. Дійсно, приймаючи рішення про можливість екстрадиції, Україна як запитувана Держава може зіштовхнутися з конфліктом зобов'язань (як у цій справі) - з одного боку, обов`язок провести екстрадицію (у відносинах між Україною та Російською Федерацією з питань видачі осіб (екстрадиції) діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року та Протокол до цієї Конвенції 1997 року, а також Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Додатковий протокол 1975 року, Другий додатковий протокол 1978 року та Четвертий додатковий протокол 2012 року до цієї Конвенції), з іншого боку, Україна як запитувана Держава пов'язана своїми зобов'язаннями щодо невидворення відповідно до міжнародного права стосовно біженців і прав людини, що виключає екстрадицію біженця чи шукача притулку в РФ, що подає запит на екстрадицію на розглянутих умовах.
  3. У таких ситуаціях відповідно до усталеної міжнародної практики заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед зобов'язанням провести екстрадицію. При цьому, пріоритет зобов'язань з прав людини не залежить від наявності конкретних положень про це в договорі, яким установлюється зобов'язання про екстрадицію. Скоріше, перевага цих зобов'язань перед зобов'язаннями за договорами про екстрадицію обумовлена їхньою правовою природою і місцем в ієрархії міжнародного правопорядку. На відміну від договорів, що створюють винятково суб`єктивні, взаємні права й обов`язки між Державами, акти з прав людини і захисту біженців встановлюють «особливий правопорядок, що включає об`єктивні зобов'язання захищати права людини».

Отже у цій справі: застосовано і розкрито принцип невислання особи.

Принцип невислання вважається частиною звичаєвого міжнародного права. У найбільш загальному вигляді принцип невислання відображений в ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 року, в ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984 року, в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який застосовує цей принцип в аспекті ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року («Сорінг проти Сполученого Королівства» («Soering v. The United Kingdom», заява № 14038/88, рішення від 07 липня 1989 року).

У законодавстві України принцип невислання закріплений у ст. 3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, відповідно до ч. 2 ст. 589 КПК особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров`ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

Згідно із ч.4 ст.590 КПК рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.

Аналізуйте судовий акт: Особу щодо якої здійснено екстрадицію, може бути притягнуто до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок лише за ті злочини, за які здійснена видача (ВС/ККС № 509/1123/18 від 13.11.2018);

Невиконання судового акта – це бездіяльність особи, яка зобов`язана і має реальну можливість виконати судовий акт (ВС/ККС у справі № 664/2551/18 від 13.07.2021);

Звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язком суду у разі настання обставин, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України (ККС/ВС у справі № 192/3301/16-к від 25.02.2021);

При призначенні покарання за злочин, вчинений до двох вироків, вимоги ч. 4 ст. 70 ККУ застосовуються тільки до вироку, позбавлення волі за яким відбувається реально (ВС ККС справа № 443/806/19 від 14.06.2021 р.).

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 травня 2021 року

м. Київ

справа № 757/23964/20-к

провадження №51-830км21

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - Суд, колегія суддів) у складі:

головуючої Яновської О. Г.,

суддів Антонюк Н. О., Голубицького С.С.,

за участю:

секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,

прокурора Шаповал О. М.,

захисника адвоката Кострюкова Д.В.,

особи, відносно якої подано скаргу ОСОБА_1 ,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Київської обласної прокуратури Киричука М. Ю. на ухвалу Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року щодо ОСОБА_1 .

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

1. Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду від 02 вересня 2020 року задоволено скаргу захисника - адвоката Корінної Н.М. в інтересах ОСОБА_1 та скасовано постанову Генерального прокурора Венедіктової Ірини Валентинівни від 12 травня 2020 року про видачу (екстрадицію) громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст. 210 Кримінального кодексуРосійської Федерації (далі - постанова про видачу (екстрадицію).

2. Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року ухвалу Печерського районного суду від 02 вересня 2020 року залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

3. У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

4. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції не правильно дійшов висновку про те, що звернення ОСОБА_1 до органів Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є підставою для скасування постанови про його видачу, оскільки відповідно до норм Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року та Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року не передбачено такої підстави для відмови у видачі, як наявність статусу біженця в особи, видача якої запитується, а тим більше намірів отримати такий статус, як у випадку екстрадиційного провадження щодо ОСОБА_1 .

5. У запереченнях на касаційну скаргу прокурора захисник вказував на законність та обґрунтованість судових рішень щодо ОСОБА_1 та просив залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

6. Прокурор підтримала касаційну скаргу та просила її задовольнити.

7. Захисник та ОСОБА_1 заперечували проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Мотиви Суду

8. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 24 березня 2020 року екстрадиційну перевірку щодо громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 закінчено.

9. 12 травня 2020 року постановою Генерального прокурора Венедіктової І.В. прийнято рішення про видачу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності.

10. 02 вересня 2020 року ухвалою слідчого судді Печерського районного суду задоволено скаргу захисника - адвоката Корінної Н.М. в інтересах ОСОБА_1 та скасовано постановупро видачу (екстрадицію).

11. 23 листопада 2020 року ухвалою Київського апеляційного суду ухвалу Печерського районного суду від 02 вересня 2020 року залишено без змін.

12. Апеляційний суд зазначив, що наведені в апеляційній скарзі доводи та підстави, з яких апелянт просить скасувати ухвалу слідчого судді, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду і не є визначеними законом підставами для скасування оскаржуваного рішення та спростовуються як викладеним, так і матеріалами справи, які були долучені до скарги.

13. У ст. 591 Кримінального процесуального кодексу України(далі - КПК) визначено порядок оскарження рішення про видачу особи (екстрадицію). Зокрема, у ч. 7 ст. 591 КПКзазначено, що ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку лише прокурором.

14. При цьому, за змістом цієї норми, єдиною підставою такого оскарження є неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою.

15. Неправильне застосування норми міжнародного права може мати місце у випадках, коли судом не було застосовано норми міжнародного права, яка підлягала застосуванню, або, навпаки, суд застосував норму міжнародного права, яка не підлягала застосуванню, або коли судом було надано неправильне тлумачення норми міжнародного права.

16. Касаційну скаргу прокурор обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції про скасування постанови про видачу (екстрадицію), допустив неправильне застосування норм міжнародних договорів України, а саме Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року та Конвенції про статус біженців 1951 року.

17. Проте доводи прокурора в частині неправильного застосування апеляційним судом норм міжнародних договорів України є необґрунтованими з огляду на таке.

Щодо переваги зобов`язань за міжнародними договорами України

18. Дійсно, приймаючи рішення про можливість екстрадиції, Україна як запитувана Держава може зіштовхнутися з конфліктом зобов`язань (як у цій справі).

19. З одного боку, обов`язок провести екстрадицію випливає з двосторонньої чи багатосторонньої угоди про екстрадицію, стороною якої є запитувана Держава і Держава, що подає запит, чи відповідно до положень міжнародних або регіональних актів, що встановлюють обов`язок провести екстрадицію чи законне переслідування. У відносинах між Україною та Російською Федерацією з питань видачі осіб (екстрадиції) діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року та Протокол до цієї Конвенції 1997 року, а також Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Додатковий протокол 1975 року, Другий додатковий протокол 1978 року та Четвертий додатковий протокол 2012 року до цієї Конвенції.

20. З іншого боку, Україна як запитувана Держава пов`язана своїми зобов`язаннями щодо невидворення відповідно до міжнародного права стосовно біженців і прав людини, що виключає екстрадицію біженця чи шукача притулку в Державу, що подає запит, на розглянутих умовах.

21. У таких ситуаціях відповідно до усталеної міжнародної практики заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед зобов`язанням провести екстрадицію.

22. При цьому, пріоритет зобов`язань з прав людини не залежить від наявності конкретних положень про це в договорі, яким установлюється зобов`язання про екстрадицію. Скоріше, перевага цих зобов`язань перед зобов`язаннями за договорами про екстрадицію обумовлена їхньою правовою природою і місцем в ієрархії міжнародного правопорядку. На відміну від договорів, що створюють винятково суб`єктивні, взаємні права й обов`язки між Державами, акти з прав людини і захисту біженців установлюють «особливий правопорядок, що включає об`єктивні зобов`язання захищати права людини».

23. Це випливає зі ст. 103, а також ст. 55 (c) і ст. 56 Статуту Організації Об`єднаних Націй (далі - Статут ООН) від 26 червня 1945 року зі змінами та доповненнями.

24. Так, у ст. 103 Статуту ООН вказано, що у тому випадку, коли зобов`язання Членів Організації за цим Статутом суперечать їхнім зобов`язанням по будь-якому іншому міжнародному договору, то переважну силу мають зобов`язання за цим Статутом. Тобто це положення проголошує перевагу зобов`язань за Статутом над зобов`язаннями, що випливають з інших міжнародних договорів.

25. Крім того, відповідно до статей 55 (c), 56 Статуту ООН члени ООН зобов`язуються вживати як спільні, так і самостійні заходи для досягнення цілей ООН, включаючи загальну повагу і дотримання прав людини й основоположних свобод для усіх без винятку, незалежно від їх раси, статі, мови та релігії.

Щодо реалізації принципу невислання

26. Наразі принцип невислання вважається частиною звичаєвого міжнародного права. У найбільш загальному вигляді принцип невислання відображений в ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 року, відповідно до якої «договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання».

27. Також принцип невислання знайшов своє втілення у ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984 року (далі - Конвенція 1984 року), якою встановлено, що жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

28. Слід звернути увагу, що дія ст. 3 Конвенції 1984 року поширюється на всіх людей, які знаходяться під юрисдикцією держави, у тому числі біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, шукачів захисту та інших категорій осіб. Більше того, ця норма не допускає виключень.

29. Принцип невислання також знайшов відображення в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який застосовує цей принцип в аспекті ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. Так, у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» («Soering v. The United Kingdom», заява № 14038/88, рішення від 07 липня 1989 року) ЄСПЛ констатував, що ст. 3 Конвенції забороняє вислання іноземця, якщо було виявлено серйозні підстави вважати, що екстрадиція цієї особи спричинить для нього реальну загрозу бути підданим катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

30. У законодавстві України принцип невислання закріплений у ст. 3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»(далі - Закон № 3671-VI).

31. Україна надає захист іноземним громадянам і особам без громадянства, які його шукають на її території, у порядку, визначеному Законом № 3671-VI, шляхом: визнання біженцем; визнання особою, яка потребує додаткового захисту; визнання особами, які потребують тимчасового захисту.

32. Водночас згідно із законодавством України заборона вислання (екстрадиції) біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, та осіб, які потребують тимчасового захисту, не перешкоджає проведенню щодо них екстрадиційної перевірки.

33. Проте, відповідно до ч. 2 ст. 589 КПКособа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров`ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

34. Більше того, згідно із ч.4 ст.590 КПКрішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.

35. Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, на думку колегії суддів, підстави вважати, що суд апеляційної інстанції допустивнеправильне застосування норм міжнародних договорів України у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, а також порядку отримання притулку, відсутні.

36. Також, на переконання колегії суддів, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ухвалення Генеральним прокурором постанови про видачу ОСОБА_1 на запит іноземної держави є передчасним, оскільки ОСОБА_1 звернувся 13 квітня 2020 року до Центрального міжрегіонального управління ДМС в місті Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто до винесення постанови про видачу (екстрадицію) від 12 травня 2020 року.

37. При поданні до вказаної установи заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, останнім порушено порядок звернення із заявою, та у зв`язку з чим йому направлено бланк заяви-анкети про визнання біженцем для подальшого заповнення та звернення після завершення карантину відповідно до листа Центрального міжрегіонального управління ДМС в місті Києві та Київській області від 08 травня 2020 року. Однак, у подальшому, 10 серпня 2020 року, ОСОБА_1 подав заяву-звернення у встановленому закономпорядку, в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 20 серпня 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням ДМС в місті Києві та Київській області ОСОБА_1 видано довідку №011897 про звернення за захистом в Україні та розпочато процедуру визнання його біженцем.

38. Крім того, 23 вересня 2020 року ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва було відкрито провадження № 640/22426/20 за позовом щодо незаконності та скасування наказу ДМС від 10 вересня 2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем. Таким чином, остаточного розгляду заяви ОСОБА_1 щодо визнання його біженцем не відбулось, що унеможливлює прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію).

39. На думку колегії суддів, апеляційний суд відповідно до вимог статей 370, 419 КПКдав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі прокурора доводам, які є аналогічними доводам у касаційній скарзі, та обґрунтовано відмовив у їх задоволенні. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції погоджується і колегія суддів.

40. Ураховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, колегія суддів

ухвалила:

Ухвалу Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

О. Г. Яновська Н. О. Антонюк С. С. Голубицький

740
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ
0