«Якущенко проти України»: ЄСПЛ констатував, що суди, безпідставно не дослідивши аргументи Заявника щодо підробки довіреності, не врахувавши висновки експертів і письмові докази, порушили Конвенцію (ст. 6 Конвенції, заява № 57706/10, від 24.10.2019 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин Росії В.Є.Якущенко, звернувся до ЄСПЛ, стверджуючи порушення статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що національними судами під час вирішення справи було безпідставно не враховано його доречні і важливі аргументи з приводу того, що він не підписував довіреність, на підставі якої було здійснено продаж належного Заявнику майна, а також порушення статті 13 Конвенції.

Заявник був власником квартири у Одесі. Знайомий Заявника, В.С., за його дорученням продав вказану квартиру.Через півроку Заявник звернувся до одного з районних судів Одеси, стверджуючи, що продаж квартири було здійснено незаконно, на підставі підробленої довіреності.

Під час розгляду справи експертиза встановила, що довіреність було підписано іншої особою; номер довіреності також не співпадав із реєстром нотаріальних актів. Суд першої інстанції ухвалив рішення, яким задовольнив вимоги Заявника, договір купівлі-продажу квартири і довіреність було визнано нікчемними. Вказане рішення було скасоване апеляційним судом з підстав неналежного повідомлення нового власника квартири про судові засідання, а справу було направлено в суд першої інстанції на повторний розгляд.

Власник квартири звернувся до суду із зустрічним позовом з вимогою визнання права власності на квартиру. Під час нового розгляду справи суд відмовив в задоволенні вимог Заявника і визнав право власності нового власника з мотивів дотримання процедури укладання договору та недостовірності висновків експертизи (оскільки було досліджено не оригінал, а фотокопію довіреності). Суд апеляційної інстанції залишив зазначене рішення без змін.

ЄСПЛ наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди належним чином обґрунтовувати свої рішення; разом з чим, такий обов'язок повинен враховувати обставини конкретної справи і не передбачає докладної відповіді на кожен аргумент.

Під час розгляду справи Заявник стверджував, що не підписував довіреність і не мав наміру продавати квартиру; експертний висновок підтверджував, що підпис на довіреності не належав Заявнику, а в матеріалах справи були докази того, що довіреність не була належним чином зареєстрована в країні її видачі (Росії). Проте, національні суди відкинули такі важливі докази і твердження Заявника без належного обґрунтування, виписки з нотаріального реєстру не розглянули з формальних підстав.

ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди не виконали обов'язку щодо належного обґрунтування своїх рішень, і безпідставно не врахували доречні і важливі аргументи Заявника. ЄСПЛ відзначив, що кумулятивний ефект вказаних процесуальних недоліків призвів до того, що в задоволенні позову Заявника було необґрунтовано відмовлено. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Інші скарги Заявника окремо розглянуто не було.

Аналізуйте судовий акт: «Бочан проти України» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC]), заява № 22251/08

«Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00

«Гарсія Руїс проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain [GC]), заява № 30544/96

«Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04

«Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy [GC]), заява № 16483/12

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЯКУЩЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF YAKUSHCHENKO v. UKRAINE)

(Заява № 57706/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 жовтня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Якущенко проти україни»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 01 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 57706/10), яку 21 вересня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Росії, пан Вадим Єгорович Якущенко (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли пан М. Тарахкало та пані О. Проценко, юристи, які практикують у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 11 вересня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо справедливості провадження та статтею 13 Конвенції, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд Росії, який було поінформовано про його право вступити у провадження (пункт 1 статті 36 Конвенції та Правило 44 Регламенту Суду), повідомив, що не бажав скористатися цим правом.

ФАКТИ

1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1937 році та проживає у м. Гола Пристань, Україна. З кінця 1970-х років до 2001 року заявник проживав та працював у м. Південно-Сахалінськ, Росія. Він мав квартиру у м. Одеса, Україна.

6. 26 вересня 2000 року знайомий заявника В.С. продав його квартиру Г.С. Цей договір був посвідчений українським нотаріусом у м. Одеса. В.С. діяв від імені заявника на підставі довіреності від
01 серпня 2000 року, засвідченої нотаріусом Корсаковського округу Сахалінської області (Росія).

7. 09 квітня 2001 року заявник звернувся з позовом до Іллічівського міського суду Одеської області (далі – суд першої інстанції), стверджуючи, серед іншого, що В.С. незаконно продав його квартиру, оскільки довіреність була підроблена, а заявник ніколи не мав наміру продавати квартиру.

8. Під час провадження суд першої інстанції просив нотаріуса Корсаковського округу (Сахалінська область, Росія) надати інформацію, чи засвідчувала вона оскаржувану довіреність від
01 серпня 2000 року. У квітні 2001 року нотаріус надала витяг з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій за відповідний період часу, в якому запис про видачу цієї довіреності відстуній. Згідно з цим витягом нумерація нотаріальної дії відрізнялася від зазначеної на оскаржуваній довіреності. У листі до президента Сахалінської обласної нотаріальної палати вона стверджувала, що не засвідчувала оскаржувану довіреність. У подальшому цей лист було передано органам влади України та проаналізовано судом, який розглядав спір заявника.

9. Після того суд першої інстанції призначив експертизу, щоб встановити, серед іншого, підписував заявник довіреність від
01 серпня 2000 року чи ні. 22 жовтня 2001 року експерт дійшов висновку, що заявник не підписував цієї довіреності. Згідно з висновком експерту було надано фотокопію оскаржуваної довіреності.

10. 27 грудня 2001 року суд першої інстанції ухвалив рішення на користь заявника та визнав довіреність від 01 серпня 2000 року і договір купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року недійсними.

11. 05 жовтня 2005 року Апеляційний суд Одеської області скасував це рішення на тій підставі, що один з відповідачів, покупець квартири, не був належним чином поінформований про судові засідання. Справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

12. У березні 2007 року Г.С. подала зустрічний позов до суду першої інстанції, вимагаючи, серед іншого, визнати її право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 26 вересня
2000 року.

13. 06 березня 2009 року Малиновський районний суд міста Одеси, діючи як суд першої інстанції, відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю та встановив, що Г.С. мала право власності на квартиру. Суд встановив, зокрема, що (і) договір купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року був належним чином посвідчений українським нотаріусом у м. Одеса, який прийняв надану В.С. довіреність, а (іі) експертиза від 22 жовтня 2001 року не могла бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки експерту була надана копія довіреності від 01 серпня 2000 року, а не оригінал. Суд вважав, що неможна визнати документ недійсним, не дослідивши його оригінал у судовому засіданні, та без перевірки його оригіналу експертом. Щодо російського нотаріуса, яка, як стверджується, не засвідчувала довіреність, суд зазначив, що заявник не клопотав про її виклик як третьої сторони; до того ж вона не засвідчила кожну сторінку витягу з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій.

14. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, серед іншого, що суд не розглянув належним чином витяг російського нотаріуса з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій, який не містив жодної інформації щодо оскаржуваної довіреності. Заявник стверджував, що копія витягу була підготовлена російським нотаріусом належним чином, оскільки всі сторінки були склеєні, прошиті, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці. Крім того, суд взагалі не розглянув лист російського нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність. Заявник стверджував, що не було необхідності клопотати про виклик російського нотаріуса як третьої сторони, і що у будь-якому разі суд міг викликати її за власною ініціативою. Заявник також доводив, що його не можна було звинувачувати у ненаданні оригіналу довіреності, про підроблення якої він стверджував.

15. 11 листопада 2009 року Апеляційний суд Одеської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника та залишив без змін рішення Малиновського районного суду міста Одеси від
06 березня 2009 року. Апеляційний суд зазначив, зокрема, що суд першої інстанції правильно встановив, що для експертизи 22 жовтня 2001 року оригінальну копію довіреності надано не було; втім, заявник не клопотав про проведення додаткової експертизи. Щодо письмових пояснень російського нотаріусу та витягу з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій, то ці документи не дають підстав для визнання довіреності недійсною.

16. Заявник подав касаційну скаргу, в якій повторив свої аргументи щодо ненадання обґрунтування судами нижчих інстанцій. 14 травня 2010 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, встановивши, що рішення були правомірними та обґрунтованими.

1. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

17. Відповідне національне законодавство наведено в рішенні у справі «Мала проти України» (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункти 29 і 30, 03 липня 2014 року).

ПРАВО

1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕНННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

18. Заявник скаржився, що його відповідні та важливі аргументи не були належним чином розглянуті національними судами, що порушило пункт 1 статті 6 Конвенції.

19. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

1. Прийнятність

20. Уряд стверджував, що заява була подана після закінчення шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки остаточне рішення Верховного Суду України від 14 травня 2010 року було надіслано заявнику 21 травня 2010 року, а заяву до Суду заявник надіслав лише 17 грудня 2010 року (що було занадто пізно).

21. Заявник стверджував, що його первинна заява була подана до Суду 21 вересня 2010 року (тобто протягом шестимісячного періоду).

22. Суд зазначає, що на момент подій пункт 5 Правила 47 Регламенту Суду передбачав:

«5. На підставі пункту 1 статті 35 Конвенції, датою подання заяви вважається, як правило, дата першого повідомлення заявника, в якому викладено, принаймні стисло, предмет заяви, за умови, що належним чином заповнений бланк заяви буде подано у строки, встановлені Судом. Суд може, однак, вирішити, що виправданим буде вважати датою подання заяви іншу дату.»

23. Суд зазначає, що свій початковий лист, в якому заявник виклав факти та цю скаргу, він надіслав 21 вересня 2010 року (тобто протягом шестимісячного періоду, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції). Згодом, на прохання Суду, заявник подав належним чином заповнений формуляр заяви. Отже, заявник дотримався правила шестимісячного строку, і заперечення Уряду відхилено.

24. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, Отже, вона має бути визнана прийнятною

1. Суть

25. Заявник доводив, що національні суди не розглянули його важливий аргумент, що насправді він не підписував довіреність, використану для продажу його квартири третій стороні.

26. Уряд стверджував, що національні суди дотримались свого зобов’язання обґрунтувати свої рішення, і пункт 1 статті 6 Конвенції порушено не було.

27. Суд нагадує, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі «Бочан проти України» № 2 [ВП] (Bochan v. Ukraine) (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями).

28. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29,
Серія A № 303‑A та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999‑I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42 – 47, від 15 листопада
2007 року, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine),
заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19,
від 07 жовтня 2010 року).

29. У цій справі заявник доводив в українських судах, що В.С. продав його квартиру у м. Одеса третій стороні без його (тобто заявника) згоди. Заявник стверджував, що ніколи не мав наміру продавати квартиру, а використана В.С. довіреність під час укладення договору купівлі-продажу була підробленою. В обґрунтування цих тверджень заявник послався, серед іншого, на витяг з нотаріального реєстру, який доводив, що оскаржувана довіреність не була зареєстрована у реєстрі про реєстрацію нотаріальних дій, а також на згаданий експертний висновок, що довіреність підписав не заявник.

30. Національні суди відмовили у задоволенні позову заявника, постановивши, що заявник не надав доказів цим твердженням. Лист нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність національні суди відмовилися взяти до уваги, проте не обґрунтували це. На думку Суду, оскілки цей лист стосувався суті спору, а також безпосередньо дійсності оскаржуваного договору, національні суди не повинні були відкидати цей доказ у такий загальний та зневажливий спосіб. Крім того, Суд зазначає, що національні суди звинувачували заявника у тому, що він не клопотав про виклик нотаріуса як третьої сторони, проте національні суди не уточнили конкретну підставу для надання нотаріусу такого процесуального статусу.

31. Пізніше національні суди відмовилися розглянути зміст наданого нотаріусом витягу з реєстру, оскільки, на їхню думку, цей документ не був підписаний нотаріусом на кожній сторінці. Проте національні суди не навели в обґрунтування такого технічного міркування жодного посилання на відповідні процесуальні вимоги. Крім того, вони залишили без відповіді твердження заявника, що всі сторінки витягу були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці.

32. Суд вважає, що це було дуже важливо для належного вирішення цих питань, враховуючи, що суди також не взяли до уваги експертний висновок, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваній довіреності. Отримавши цей експертний висновок, в якому стверджувалося, що заявник не підписував довіреність, суди відхилили його, головним чином, на тій підставі, що оригінал довіреності не було надано експерту та не було досліджено під час судового розгляду. Проте, вони не розглянули, чи міг заявник взагалі надати оригінал довіреності, яку, як він стверджував, він ніколи не підписував. Незважаючи на непроведення відповідного аналізу, суди використали відсутність оригіналу довіреності проти заявника, щоб закрити його справу.

33. З огляду на зазначене Суд вважає, що національні суди не виконали свого обов’язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи заявника. Сукупність зазначених процесуальних недоліків дає підстави Суду зробити висновок, що відмова у задоволені позову заявника була свавільною. Отже, Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявник скаржився, що не мав ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його твердженнями щодо шахрайського продажу його квартири. Він посилався на статтю 13 Конвенції.

35. Уряд стверджував про незастосовність статті 13 Конвенції у цій справі, оскільки права заявника порушено не було.

36. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з вже розглянутою, а тому так само має бути визнана прийнятною.

37. З огляду на свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушено статтю 13 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine)
(no. 2), пункт 68).

1. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

38. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

39. Заявник вимагав 60 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 906,60 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди.

40. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтованими.

41. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальної шкодою, яка вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. Суд також вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленим ним порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 2 400 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

42. Заявник також вимагав 2 250 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

43. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою.

44. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за розумне присудити на додаток до наданої правової допомоги (850 євро) суму у розмірі 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пана М. Тарахкала, як зазначено заявником (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня
2016 року).

1. Пеня

45. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за
   статтею 13 Конвенції;
4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 2 400 (дві тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути сплачена на банківський рахунок його представника, пана М. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

1. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 жовтня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/11/14/20191114170455-31.docx