Заповіт є одностороннім правочином і може бути визнаний судом нікчемним тільки при зазначенні в рішенні спеціальної підстави передбаченої ст. 1257 ЦК України (ВСУ від 6 вересня 2017р. у справі № 6-2424цс16)

Фабула судового акту: Цікава справа де ВСУ нагадує усім, що таке «оспорюваний правочин», а що таке «нікчемний правочин», а головне те, що заповіт є також правочином і для визнання його нікчемним повинні бути правильно застосовані норми ЦК України. Висновок ВСУ полягає в тому, що при встановленні нікчемності правочину загальні норми Глави 16 ЦК України застосовуються лише тоді, коли у законі відсутня спеціальна підстава для цього. У випадку визнання заповіту нікчемним суд у рішенні обов’язково повинен вказати підставу передбачену частиною першою ст. 1257 ЦК України. При відсутності такої підстави заповіт вважається дійсним і може бути оспорений у судовому порядку.

Водночас у справі розглядався спільний заповіт подружжя укладений на підставі ст. 1243 ЦК України. Суд прийшов до висновку, що безоплатна приватизація житлової площі не є спільним майно подружжя оскільки така житлова площа не була придбана за рахунок доходу подружжя, а фактично була отримана у «дар» від держави. Тому приватизована житлова площа (квартира) не може бути предметом спільного заповіту подружжя, хоча для цього необхідно судом визнати такий заповіт недійсним.

Аналізуйте судовий акт: Правочин, що вчинила дієздатна особа може бути визнаний недійсним, якщо буде доведено, що у момент його вчинення ця особа не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (Справа № 2609/21051/13, 12.07.17)

Необізнаність спадкоємця про існування заповіту є ПОВАЖНОЮ причиною для встановлення додаткового строку для прийняття спадщини (ВСУ у справі № 6-1320цс17 від 23.08.2017)

Непрацездатність спадкоємця для отримання обов’язкової частки у спадщині на підставі ст. 1241 ЦК України повинна бути доведена в момент відкриття спадщини (ВССУ від 226 квітня 2016р. у справі № 204/8193/2014-ц)

Приватизированный в браке земельный участок и не оформленные в законном порядке постройки не подлежат разделу в судебном порядке (ВССУ у справі № 175/1710/13-ц)

Договір «раптового» дарування майна боржника у виконавчому провадженні може бути визнаний судом фіктивним та як наслідок недійсним за позовом кредитора (ВСУ від 9 серпня 2017р. у справі № 6-2690цс16)

Правовий висновок ВСУ у справі 6-2424цс16: Судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону.

Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним.

Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 вересня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Друга Луцька Державна нотаріальна контора, ОСОБА_3, про визнання права власності на спадкове нерухоме майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове нерухоме майно.

ОСОБА_1 зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4, після смерті якої спадщину прийняв її батько ОСОБА_5, який проживав разом із спадкодавцем на час її смерті.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_5. Після смерті батька відкрилась спадщина на належне йому майно, яке складалося з 1/2 частини квартири в будинку за АДРЕСА_1, житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3.

21 вересня 2010 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належну йому частину квартири за АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_1.

7 лютого 2011 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належний йому житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та земельну ділянку, що розташована на території за АДРЕСА_3 заповів ОСОБА_1.

ОСОБА_1 вказувала, що прийняла спадщину шляхом звернення до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6, проте не має можливості оформити право власності на спадкове майно через відсутність правовстановлюючих документів на нього. Відповідач ОСОБА_2 є особою пенсійного віку, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на половину частки, яка б належала їй у разі спадкування за законом.

ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3; за ОСОБА_2 визнати право власності в порядку спадкування на 1/12 частину квартири за АДРЕСА_1, 1/6 частину житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 1/6 частину спірної земельної ділянки.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3 в порядку спадкування після смерті її батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2; визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/12 частину спірної квартири, 1/6 частину спірного житлового будинку та 1/6 частину спірної земельної ділянки, в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; а саме статті 22 Кодексу про шлюб та сім’ю, статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 203, частини другої статті 215, частин першої та четвертої статті 1257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року, 15 липня, 16 вересня та 2 грудня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 5 січня 1998 року квартира за АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та членам його сім’ї ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_7, квартиру приватизовано згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

29 січня 2007 року подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 склали спільний заповіт, відповідно до якого належну їм на праві спільної сумісної власності частину квартири за АДРЕСА_1 заповіли ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, спадщину після її смерті прийняв її чоловік ОСОБА_2, який 21 вересня 2010 року заповів належну йому частку вищезгаданої квартири ОСОБА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, після його смерті 25 листопада 2014 року ОСОБА_2, а 23 квітня 2015 року ОСОБА_1 подали в нотаріальну контору заяви про прийняття спадщини.

Постановою Другої Луцької державної нотаріальної контори ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно померлого ОСОБА_5, а саме на частину квартири за АДРЕСА_1 через відсутність у неї необхідних правовстановлюючих документів.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що безоплатна приватизація житлової площі за своїм правовим змістом не може вважатись придбанням майна за рахунок заробітку (доходу) подружжя, отже майно, набуте шляхом безоплатної приватизації, не може вважатись спільним майном подружжя, а тому спільний заповіт подружжя відповідно до частини другої статті 215 ЦК України є нікчемним з моменту його вчинення.

Крім того, задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 5/12 частин спірної квартири суд виходив з того, що право на обов’язкову частку в розмірі 1/12 частки (половину частки, яка належала б кожному спадкоємцю у разі спадкування за законом) у спадковому майні після смерті спадкодавця ОСОБА_5 має відповідач ОСОБА_2, як особа пенсійного віку.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасувавши рішення судів та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

У наданих заявником як приклади неоднакового застосування статей 22 60 СК України ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року встановлено інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права.

Разом з тим у справах, що випливають із спадкових відносин, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року та 16 вересня 2015 року в яких надані заявником для порівняння, суд касаційної інстанції виходив з того, що спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України.

Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Як роз’яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до статей 215 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону.

Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям 29 січня 2007 року спільного заповіту з підстав статті 203, частини другої статті 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним.

Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Разом з тим, зазначені вимоги також залишилися поза увагою суду.

Доводів на підтвердження визнання заповіту нікчемним з підстав, зазначених у частині першій статті 1257 ЦК України, суд в рішенні не навів.

З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин спірної квартири є незаконними.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Підписи суддів