Стягнення коштів на підставі виконавчого напису нотаріуса є примусовим, а отже НЕ перериває перебігу строку позовної давності (справа № 6-509цс17 від 05.07.2017)

Фабула судового акту: В даному судовому рішенні Верховний Суд України висловився щодо питання застосування строків позовної давності в частині підстав її переривання.

Між боржником та банком укладено кредитний договір, який забезпечено іпотекою. Відповідно до положень вказаної угоди за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків.

У 2011 році банк звернувся із письмовою вимогою до боржника про досторокове погашення заборгованості. Проте, позщичальник вказаної вимоги не виконав.

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції у своєму рішення зазначив, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів боржник отримав 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року.

Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року).

Однак ВСУ не погодився із таким висновком суду та зазначив, що банк пропустив позовну давність, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності.

Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна.

Аналізуйте судовий акт: Позовна давність застосовується за заявою сторони тільки до ухвалення судом рішення у справі (Постанова ВСУ у справі №6-246цс14 від 11 лютого 2015р.)

Позовна давність розповсюджується на вимогу про стягнення предмету іпотеки також при наявності рішення суду про стягнення суми боргу за кредитом (справа № 6-3116цс16 від 05.07.2017р.)

ВСУ: Сплив строку позовної давності не припиняє зобов’язання, в тому числі іпотеку, навіть при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимоги кредитор (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-786цс17)

Строк пред’явлення банком вимог до поручителя про повернення бору, погашення якого згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з часу настання строку погашення чергового платежу (ВСУ від 29.03.2017 №6-3087ц)

Правова позиція ВСУ від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17: Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.

Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни.

Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року).

Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно.

Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки.

Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно.

На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу).

Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м.

Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків.

6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року.

Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору.

Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.

Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків.

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів.

Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року.

Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року).

З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності.

Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна.

Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень.

За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Судді