Підстави у власника для зняття особи з реєстрації, яка проживає у його будинку(квартирі).

Фабула судового акту (веб - ресурс Протокол): Власник квартири звернувся із позовом про усунення перешкод користування власністю, який суд першої інстанції задовольнив, а суди апеляційної та касаційної інстанцій це рішення залишили без змін. Зокрема, суд зобов’язав особу разом з дочкою знятися з реєстрації, оскільки за вони за місцем реєстрації не проживають та добровільно знятись не бажають, чим чинять перешкоди у користуванні власністю.

ВСУ вбачив неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 391 ЦК України та ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і прийняв заяву про перегляд до свого провадження. Ухваливши постанову ВСУ передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції і зазначив, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про право користування такої особи цим жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства чого судами зроблено не було (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України).

Аналізуйте судовий акт: У випадку припинення права власності особи на житлове приміщення, припиняється і право користування (проживання) у цьому приміщенні членів його сім'ї (Постанова ВСУ №6-158цс14 від 5 листопада 2014 року).

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Верховний Суд України в складі:

розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області про усунення перешкод у користуванні власністю,

в с т а н о в и в:

У вересні 2010 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю.

Зазначали, що їм на праві спільної сумісної власності подружжя належить жилий будинок АДРЕСА_1.

У вказаному жилому будинку зареєстроване місце проживання їхньої колишньої невістки, ОСОБА_1, та її малолітньої дочки, ОСОБА_4, 2007 року народження.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 і її дочка в спірному жилому приміщенні не проживають, добровільно знятись з реєстрації за вказаною адресою не бажають, чим чинять їм перешкоди в користуванні власністю, просили зобов’язати ОСОБА_1 не чинити їм перешкод у користуванні жилим будинком АДРЕСА_1; зобов’язати ОСОБА_1 разом із дочкою знятися з реєстрації в указаному жилому будинку; зобов’язати відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області зняти ОСОБА_1 та малолітню ОСОБА_4 з реєстрації в жилому будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 листопада 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2011 року, позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено: зобов’язано ОСОБА_1 не чинити їм перешкод у користуванні та розпорядженні жилим будинком АДРЕСА_1, і знятися з реєстрації в указаному жилому будинку разом із малолітньою ОСОБА_4, 2007 року народження, у місячний строк з дня вступу судового рішення в законну силу. У разі ухилення ОСОБА_1 від виконання судового рішення покласти обов’язок зняти її разом із малолітньою ОСОБА_4 з реєстрації на відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області.

Не погоджуючись з ухваленими у справі рішеннями, ОСОБА_1 оскаржила їх у касаційному порядку.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року у відкритті касаційного провадження відмовлено з підстав, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України.

15 липня 2011 року ОСОБА_1 звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року ОСОБА_1 просить скасувати вказане судове рішення й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 391 ЦК України та ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

На підтвердження наявності неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, ОСОБА_1 посилається на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 січня 2011 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення та допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області про усунення перешкод у користуванні власністю для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності подружжя належить жилий будинок АДРЕСА_1.

У 1995 році зі згоди ОСОБА_2, ОСОБА_3 у вказаний жилий будинок вселилась та була прописана дружина їхнього сина, ОСОБА_5, - ОСОБА_1 20 листопада 2007 року шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 розірвано.

Місце проживання малолітньої дочки ОСОБА_5 і ОСОБА_1, ОСОБА_4, 2007 року народження, також зареєстровано в жилому будинку АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, виходив із того, що порушене право позивачів може бути захищене шляхом покладення на ОСОБА_1 обов’язку разом із дочкою в місячний строк з дня вступу судового рішення в законну силу знятися з реєстрації в жилому будинку АДРЕСА_1; у разі ухилення ОСОБА_1 від виконання такого обов’язку - покласти обов’язок зняти ОСОБА_1 разом із малолітньою ОСОБА_4 з реєстрації в указаному жилому будинку на відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області.

Таким чином, у справі, що розглядається, суди виходили з того, що передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту порушеного права може бути реалізований через ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» шляхом зняття особи з реєстраційного обліку.

У наданому ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права рішенні суду касаційної інстанції міститься висновок про те, що передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту порушеного права не може бути реалізований через ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», оскільки зазначена правова норма містить виключний перелік підстав для зняття особи з реєстрації місця проживання, а саме: заява особи, запит органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточне рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтво про смерть, тому заявлені на підставі ст. 391 ЦК України позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття особи з реєстраційного обліку задоволенню не підлягають.

Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 391 ЦК України та ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України; ст. 405 ЦК України).

Саме таку правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 31 січня 2011 року, на яке посилається у своїй заяві ОСОБА_1 як на приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Отже, судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, а саме ст. 391 ЦК України та ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для скасування ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 Цивільного процесуального кодексу України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.