При скасуванні вироку на підставі рішення ЕСПЛ незаконно засуджений все одно залишається під вартою до вирішення судом питання про запобіжний захід на новому розгляді (ВСУ від 23 жовтня 2017р. у справі № 5-131кс(15)17)

Фабула судового акту: Окремий інтерес викликає ця постанова оскільки була ухвалена на спільному засіданні УСІХ палат Верховного Суду України. Вирок про довічне позбавлення волі засудженому був скасований на підставі рішення ЕСПЛ у справі «Тимченко проти України» від 13 жовтня 2016року (заява № 47351/06), а сама справа направлена на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Проте, сам засуджений залишився за гратами і на свободу не вийшов. ВСУ залишив Тимченко під вартою, до обрання судом на новому розгляді у відношенні нього нового запобіжного заходу.

При цьому перебуває Тимченко за гратами вже 12 років з кінця 2005 року більшу частину у колонії з особливим режимом відбуття покарання. Погано також, що ВСУ переглянув вирок у жовтня 2017р., тобто лише через рік після рішення ЕСПЛ у жовтні 2016р. І коли та скільки буде тривати новий розгляд справи невідомо.

Хоча за логікою кримінального процесу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою втрачає свою силу із набранням вироком законної сили, тобто з 17 серпня 2006 року.

З іншого боку ЕСПЛ не встановив абсолютну невинуватість Тімченка хоча і присудив грошову компенсацію за нанесену моральну шкоду за ст. 41 Європейської Конвенції з прав людини. ЕСПЛ підтвердив порушення Україною при розгляді справи статті 3 Конвенції внаслідок неодноразового побиття засудженого та ігнорування скарги засудженого про жорстоке поводження з ним; статті 6 Конвенції внаслідок ухвалення вироку на підставі самозвинувачення та порушення права на захист, тобто використання судом показань засудженого отриманих в результаті жорстокого поводження з ним.

Слід додати, що довічне позбавлення волі Тимченко отримав начебто за вбивство двох людей та грабіж. В нього дійсно були знайдені деякі речі, які належали жертвам. Проте, сам засуджений стверджував, що був лише свідком вбивств, які були скоєні знайомими йому особами, яких він описав. Ці особи не були встановлені та затримані і малоймовірно, що будуть притягнуті до відповідальності коли-небудь. Щодо пограбованого майна жертв, то Тимченко стверджує, що справжні вбивці змусили його продати це майно і він на це погодився.

Отже, незважаючи на рішення ЕСПЛ у справі новий розгляд буде складним...

Аналізуйте судовий акт: Зізнання обвинуваченого та інші показання отримані в результаті катування чи жорстокого поводження є недопустимими доказами та вилучаються з доказової бази обвинувачення із направленням справи на новий розгляд (ВСУ у справі № 5-455кс(15)16)

Підписка про невиїзд тривала 9 років, і тільки завдяки рішенню ЕСПЛ – пропозиції про дружнє врегулювання була скасована слідчим суддею ( Дзержинський районний суд м. Харкова від 05 грудня 2016р. у справі № 638/18641/16-к)

«Знаходження особи під час судового засідання в металевій клітці не відповідає вимогам ст. 3 Конвенції ( справа "Воронцов та інші проти Росії")

Огляд судової практики ЄСПП щодо умов тримання в місцях позбавлення волі та поводження з ув’язненими

Зізнання засудженого у вбивстві або іншому злочині без присутності адвоката незважаючи на інші докази вини на момент зізнання є підставою для скасування вироку (ВСУ від 9 жовтня 2017р. у справі № 5-159кс(15)17)

ДЕЛО ТИМЧЕНКО ПРОТИВ УКРАИНЫ

(Заявление № 47351/06)

13 октября 2016 года

ПО ЭТИМ ОСНОВАНИЯМ СУД ЕДИНОГЛАСНО

1. Объявляет жалобы в соответствии со статьей 3 (относительно предполагаемого жестокого обращения с заявителем и эффективности последующего внутреннего расследования) и статьей 6 § 1 (относительно права не свидетельствовать против себя) Конвенции приемлемыми, а остальную часть заявления неприемлемой;

2. Постановляет, что была нарушена статья 3 Конвенции в связи с жестоким обращением с заявителем со стороны сотрудников милиции;

3. Постановляет, что была нарушена статья 3 Конвенции в связи с неэффективным внутренним расследованием жалоб заявителя на жестокое обращение;

4. Постановляет, что была нарушена статья 6 § 1 Конвенции в связи с нарушением права заявителя не свидетельствовать против себя;

5. Постановляет, что государство выполнило свои обязательства в соответствии со статьей 34 Конвенции;

6. Постановляет:

(a) государство-ответчик должно выплатить заявителю, в течение трех месяцев с даты, когда это решение станет окончательным в соответствии со статьей 44 § 2 Конвенции, следующие суммы, в переводе в валюту государства-ответчика по курсу, действующему на день выплаты

(i) 9000 (девять тысяч) евро, с добавлением любых налогов, которые могут быть начислены на эту сумму, в качестве компенсации нематериального вреда;

(ii) 1810 (одну тысячу восемьсот десять) евро, с добавлением любых налогов, которые могут быть начислены на эту сумму, в качестве компенсации расходов и издержек (чистая сумма должна быть перечислена на банковский счет адвоката заявителя, г-на Тарахкало);[1]

(b) с момента истечения вышеупомянутых трех месяцев до выплаты, на вышеуказанную сумму начисляется пеня, равная предельной кредитной ставке Европейского центрального банка в этот период с добавлением трех процентных пунктов;

7. Отклоняет оставшуюся часть требований заявителя относительно компенсации.

Составлено на английском языке и провозглашено в письменном виде 13 октября 2016 года в соответствии с правилом 77 §§ 2 и 3 Регламента Суда.

Милан Блашко Ханлар Хаджиев
Заместитель секретаря Председатель

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2017 року м. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є.,

суддів: Берднік І.С., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф.,

при секретарях: Гапон С.А., Тімчинській І.О.,

за участю: прокурора Генеральної прокуратури України

Курапова М.В.,

засудженого ОСОБА_3 у режимі відеоконференції

та захисника Тарахкала М.О.,

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_3 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,

установив:

вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, з повною середньою освітою, судимого вироком Залізничного районного суду м. Львова від 22 вересня 2000 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 1 статті 223, частиною 1 статті 222, частиною 3 статті 81 Кримінального кодексу України 1960 року, до позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна, засуджено:

- за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК) до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років;

- за пунктами 6, 13 частини 2 статті 115 КК до довічного позбавлення волі;

- за частиною 2 статті 185 КК до позбавлення волі на строк чотири роки;

- за частиною 4 статті 187 КК до позбавлення волі на строк дванадцять років з конфіскацією всього майна;

- за частиною 3 статті 357 КК до обмеження волі на строк два роки.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі.

Цивільний позов потерпілих ОСОБА_5 і ОСОБА_6 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на користь кожного по 50 000 грн відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_3 визнано винуватим у тому, що він 3 серпня 2005 року приблизно о 16 год. 30 хв. у лісосмузі поблизу залізничного мосту через річку Псел у м. Суми, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, вчинив умисне вбивство своєї знайомої ОСОБА_7 на ґрунті раптово виниклої особистої неприязні, завдавши їй розкладним ножем удар у ліву половину грудної клітки та нанісши дві різані рани шиї, в результаті чого потерпіла померла на місці злочину від гострої втрати крові. Після цього ОСОБА_3, діючи повторно, таємно викрав майно потерпілої на загальну суму 3013 грн, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події.

9 серпня 2005 року приблизно о 21 год. ОСОБА_3, перебуваючи в гостях у знайомої ОСОБА_8 у квартирі АДРЕСА_1 з метою заволодіння чужим майном вчинив розбійний напад на ОСОБА_8, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, а саме завдав потерпілій ударів по голові, повалив на підлогу долілиць та продовжив нанесення ударів, від яких потерпіла знепритомніла. Будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, ОСОБА_3 вчинив умисне вбивство ОСОБА_8 з корисливих мотивів, закривши дихальні шляхи потерпілої та перекривши доступ повітря, що спричинило механічну асфіксію та зумовило її смерть. Після цього ОСОБА_3 заволодів майном потерпілої на загальну суму 3919 грн, а також її паспортом та військовим квитком її чоловіка ОСОБА_9, заховав труп у диван, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року вирок змінено: виключено з мотивувальної частини висновки суду про наявність у засудженого умислу на розбійний напад та умисне вбивство потерпілої до того, як він зайшов у її житло, зазначені при викладенні фактичних обставин вчинених злочинів за епізодом умисного вбивства ОСОБА_8 У решті вирок залишено без зміни.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, встановлено порушення у справі ОСОБА_3:

- статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції;

- статті 3 Конвенції у зв'язку з неефективністю розслідування на національному рівні за скаргою заявника на жорстоке поводження;

- пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе

та присуджено заявнику 9000 євро відшкодування моральної шкоди і 1810 євро компенсації судових та інших витрат.

У заяві засуджений ОСОБА_3 просить переглянути його справу з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 КПК - у зв'язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, скасувати вирок та ухвалу і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявник твердить, що, згідно з рішенням ЄСПЛ «Тимченко проти України», в основу обвинувального вироку щодо нього покладено недопустимі докази, а саме його визнавальні свідчення, отримані в період досудового розслідування з моменту затримання 17 серпня 2005 року по 13 лютого 2006 року, у зв'язку з чим потрібно переоцінити всю сукупність доказів у справі, адже виключення посилань на них із тексту судових рішень буде недостатнім та суперечитиме тлумаченню Конвенції в рішенні «Яременко проти України», в якому ЄСПЛ вказав на необхідність у таких випадках ретельного розгляду доказів у справі в межах повного нового розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи засудженого ОСОБА_3 та його захисника - адвоката Тарахкала М.О., які підтримали заяву засудженого та його процесуальні вимоги, доводи прокурора Курапова М.В., який вважав, що належним способом відновлення порушених прав засудженого ОСОБА_3 буде скасування судових рішень щодо нього та повторний розгляд справи судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов таких висновків.

1. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції. Це гарантування відбувається шляхом застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права з огляду на положення статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) та відповідних процесуальних норм, зокрема статті 9 КПК. Також на підставі статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV, з метою забезпечення відновлення порушених прав особи, за заявою якої ЄСПЛ постановлено рішення (стягувача), крім виплати відшкодування, присудженого ЄСПЛ, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), та інші заходи, передбачені в рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень ЄСПЛ, пропонує застосовувати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, у випадках:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні (Рекомендації N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» від 19 січня 2000 року, прийняті на 694-му засіданні заступників міністрів).

2. Зі змісту рішення ЄСПЛ на користь ОСОБА_3 вбачається, що засуджений скаржився за статтею 3 Конвенції, зокрема, на те, що він зазнавав фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску з боку працівників міліції 18 серпня 2005 року і в подальшому, а також що органи державної влади не провели ефективного розслідування у зв'язку з цим. Визнаючи прийнятною скаргу ОСОБА_3 в цій частині, ЄСПЛ зазначив у пункті 66 рішення: «згідно медичної документації, що міститься у матеріалах справи, на момент затримання 17 серпня 2005 року заявник мав певні тілесні ушкодження. …наступного дня заявник пройшов судово-медичну експертизу, за результатами якої було задокументовано значно більше тілесних ушкоджень. … Походження цих додаткових тілесних ушкоджень, отриманих заявником під час перебування під контролем органів влади, ніколи не пояснювалось». ЄСПЛ кваліфікував поводження із заявником як нелюдське та таке, що принижує гідність. Також ЄСПЛ установив, що «вперше заявник поскаржився органам влади на стверджуване жорстоке поводження 30 вересня 2005 року. Жодного розслідування у зв'язку з цим проведено не було. Більше того, вбачається, що заявник не був належним чином захищений від подальшого психологічного тиску з боку працівників міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Так, згідно матеріалів справи, вони продовжували відвідувати його в ІТТ, а потім - у СІЗО, незважаючи на протилежні твердження слідчого». ЄСПЛ зазначив, що «коли зрештою було розпочато розслідування, воно переважно обмежувалося допитами працівників міліції, які заперечували достовірність тверджень заявника. … Загалом із матеріалів справи не вбачається жодних вагомих зусиль, спрямованих на підтвердження або спростування версії подій заявника».

За пунктом 1 статті 6 Конвенції ОСОБА_3 скаржився, зокрема, на порушення його права не свідчити проти себе. Із цього приводу ЄСПЛ нагадав, що заборона використання доказів, отриманих із порушенням права зберігати мовчання та права не свідчити проти себе є загальновизнаними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції (пункт 97 рішення), та наголосив, що допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого судом (пункт 98 рішення). У цій справі ЄСПЛ установив, що «органи влади несуть відповідальність за тілесні ушкодження, яких заявник зазнав за невстановлених обставин під час його перебування під контролем працівників міліції незадовго до його першого допиту (пункти 66-69 рішення). Заявник порушив це питання у суді першої інстанції та просив не враховувати ці зізнання. У судовому засіданні він також скаржився на постійний психологічний тиск на нього з боку зазначених працівників міліції. Проте суд першої інстанції не здійснив жодної спроби перевірити твердження заявника та відхилив його скаргу лише на тій підставі, що розслідування цього питання вже проводилося органами прокуратури. Такий формальний підхід видається ще більш дивним з огляду на те, що суд першої інстанції все-таки встановив порушення у зв'язку з надмірною тривалістю тримання заявника в ITT (місце тримання під вартою при органах внутрішніх справ), де він зазнавав різного виду тиску з боку працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником». Зрештою у пункті 100 рішення «Тимченко проти України» ЄСПЛ вказав, що «свідчення заявника проти себе зіграли важливу роль у його засудженні, незважаючи на те, що в подальшому відмовився від них як таких, що були отримані під тиском».

Зокрема, в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_3 судом покладено його визнавальні показання як підозрюваного від 18 і 19 серпня 2005 року, як обвинуваченого - від 27 серпня і 1 вересня 2005 року, під час відтворення обстановки і обставин події - від 19 серпня 2005 року. У вироку суд першої інстанції зазначив, що під час додаткового допиту як обвинуваченого 30 вересня 2005 року ОСОБА_3 змінив надані раніше визнавальні показання і став твердити про свою непричетність до вбивств ОСОБА_7 і ОСОБА_8 та про вчинення цих злочинів особами на ім'я ОСОБА_6 і ОСОБА_11, з якими він познайомився у травні 2005 року. Згідно з вироком, у результаті заходів, вжитих під час досудового та судового слідства для встановлення місця перебування вказаних ОСОБА_3 осіб і перевірки їх причетності до вбивства ОСОБА_7 і ОСОБА_8, факт існування цих осіб та їх причетність до вчинення злочинів не підтвердились. Проаналізувавши сукупність зібраних у справі доказів, показання ОСОБА_3 під час досудового слідства і в судовому засіданні, колегія суддів, яка ухвалила обвинувальний вирок, дійшла висновку, що на початковому етапі досудового слідства в період з 18 серпня по 30 вересня 2005 року ОСОБА_3, визнаючи свою винуватість на допитах як підозрюваний та обвинувачений, у присутності адвоката, надав об'єктивні свідчення про вчинені ним умисні вбивства ОСОБА_7 і ОСОБА_8, заволодіння їхнім майном, а також документами ОСОБА_8 і ОСОБА_9, а надалі змінив свої початкові показання та висунув версію про вчинення цих злочинів іншими особами, що не знайшло підтвердження під час досудового й судового слідства, а тому колегія суддів не погодилася з доводами підсудного і розцінила їх як спосіб захисту з метою уникнути відповідальності за вчинені особливо тяжкі злочини.

ЄСПЛ, розглядаючи передбачене статтею 41 Конвенції питання щодо справедливої сатисфакції у зв'язку з порушенням Конвенції, крім присудження ОСОБА_3 грошового відшкодування моральної шкоди, зазначив у пункті 111 свого рішення, що «у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом за результатами провадження у справі, що не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним принципом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника».

Отже, констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень Конвенції свідчить про те, що провадження у справі ОСОБА_3 не відповідало критерію справедливості, а оскільки він і далі зазнає негативних наслідків від судових рішень, ухвалених на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, то відновлення його попереднього юридичного стану повинно бути здійснено шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, як того вимагає ОСОБА_3 у заяві до Верховного Суду України.

3. З огляду на те, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву ОСОБА_3 задовольнити.

Вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_3 скасувати, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Обраний ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року.

Головуючий М.Є. Короткевич

Судді:

І.С. Берднік С.М. Вус М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Г.В. КанигінаЄ.І. Ковтюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Б.М. Пошва О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко В.Ф. Школяров

Окрема думка

судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо

постанови Верховного Суду України від 23 жовтня 2017 року

у провадженні № 5-131кс(15)17

за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою,

юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом

Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року».

Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке.

Позицію з цього питання мною було висловлено в окремих думках щодо постанов Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16 та від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17.

Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 12 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу.

Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм.

Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року».

Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування.

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Зарічним районним судом м. Суми 20 серпня 2005 року за поданням слідчого прокуратури. Постановою цього ж суду від 17 жовтня 2005 року запобіжний захід продовжено до чотирьох місяців, тобто до 18 грудня 2005 року. 16 грудня 2005 року суддя Апеляційного суду Сумської області продовжив строк тримання ОСОБА_1 під вартою до шести місяців, а саме до 18 лютого 2006 року. Під час попереднього розгляду кримінальної справи 27 березня 2006 року суддя Апеляційного суду Сумської області, призначивши справу до судового розгляду на 10 квітня 2006 року, постановив «мірою запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 залишити утримання під вартою».

Ухваливши 12 травня 2006 року обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області постановила залишити запобіжним заходом тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 17 серпня 2005 року (з моменту його фактичного затримання). Тобто сукупний строк тримання ОСОБА_1 під вартою становив 1 рік вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 12 років тому).

Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК).

Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК.

Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості.

Зокрема в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив:

а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»;

б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»;

в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)».

Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 12 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (17 серпня 2006 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 23 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України».

Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів.

Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич