Поновлення судом процесуального строку на оскарження рішення БЕЗ наведення причини та скасування цього рішення, є порушенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (ВСУ від 16 серпня 2017р. у справі № 6-577цс17)

Фабула судового акту: УВАГА! Спільне засідання цивільної та господарської палат ВСУ:

Питання поновлення судом процесуального строку буде актуальним мабуть завжди. Ні процесуальний закон, ні судова практика поки що не дають нам універсального правила для застосування для будь-якого випадку.

Так, суд має право поновити строк, наприклад, строк на оскарження рішення суду нижчої інстанції, якщо скаржник у відповідному клопотанні наведе причину пропуску цього строку, і суд визнає цю причину поважною. Проте, існує наступна проблема. Чи наділений суд абсолютним правом на поновлення строку, тобто незалежно від «змісту причини», суд має право поновлювати строк на власний розсуд. В цьому випадку достатньо формального клопотання скаржника, зміст якого немає значення. Або, чи обмежений суд принципами права та здоровим глуздом при вирішенні цього питання, і при поновленні строку за очевидною відсутністю поважної причини, порушує насамперед права іншої сторони у спорі.

Окрім цього, непоодинокі випадки, коли суд поновлює процесуальний строк взагалі без зазначення причини, в тому числі без опису розгляду цього питання у процесуальному акті. Бувають також випадки, коли суд начебто не бачить пропуску процесуального строку незважаючи на аргументи іншої сторони, і уникає згадки про це в своєму рішенні.

Ця проблема найбільше проявляється на рівні Верховного Суду України, оскільки над ним немає іншого суду, якому є можливість розповісти про протиправне поновлення процесуального строку на оскарження. Окрім ЕСПЛ. Так і було в цій справі.

У 2009 році суд першої інстанції ухвалив рішення на користь позивача про визнання дійсною угоди купівлі-продажу з/д для ведення товарного сільськогосподарського виробництва під Києвом, яка була укладена сторонами без нотаріального посвідчення. На нашу думку таке рішення є абсолютно незаконним, насамперед тому, що ЗКУ встановлений мораторій на відчуження з/д такого цільового призначення.

Проте, лише у 2016 році, тобто через 7 років, на це рішення суду була подана апеляційна скарга. Суд апеляційної інстанції на підставі ст. 73 ЦПК України поновив строк на апеляційне оскарження без зазначення причини та скасував рішення суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції погодився із судом апеляційної інстанції та відхилив касаційну скаргу позивача. ВСУ скасував рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій та направив справу до суду апеляційної інстанції для повторного вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження. ВСУ посилаючись на рішення ЕСПЛ підкреслив, що без оцінки поважності та конкретного зазначення у рішенні причини пропуску строку, суд немає повноважень поновлювати процесуальний строк і скасовувати рішення суду.

І хто тут прав панове правозахисники???

Слід додати, що до цієї постанови ВСУ є окрема думка трьох суддів з протилежною позицією (див. нижче)

Аналізуйте судовий акт: ЕСПЛ: Поновлення судом строку оскарження без обгрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод)

Порушення судом апеляційної інстанції строків надання (направлення) власного судового акту учаснику справи є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження цього акту (ВСУ у справі № 6-3102цс16 від 8 лютого 2017р.)

Відсутність у касатора повного тексту є причиною вчасного неподання скарги та безумовною підставою для поновлення строків на касаційне оскарження (ВСУ від 5 жовтня 2016 року № 6-1724цс16)

Необхідність усунення судової помилки може бути обґрунтуванням для поновлення строків на апеляційне та/або касаційне оскарження (ВСУ у справі № 6-1422цс17 від 06.09.2017)

Ненадання судом матеріалів справи для ознайомлення після ухвалення рішення є підставою для поновлення строку заявнику на апеляційне оскарження (ВСУ від 14 червня 2017р. у справі № 6-985цс17)

СУДОВЕ СВАВІЛЛЯ: Відсутність коштів на проїзд у міському транспорті для отримання вчасно у суді рішення суду першої інстанції стала поважною підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження! (Апеляційний суд м. Києва, № 755/9999/16-ц)

Не тільки «не знав», а і «не міг довідатись» - обов’язкова умова для поновлення строку позовної давності для задоволення клопотання позивача (ВСУ від 16 листопада 2016 р. у справі 6-2469цс16)

Позов поданий із процесуальними порушеннями і повернутий судом без розгляду не перериває перебігу позовної давності (ВСУ у справі № 6-1763цс16 від 24 травня 2017р.)

Правова позиція ВСУ від 16 серпня 2017р. у справі № 6-577цс17: Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності.

Згадайте новину: Чому ЄСПЛ у рішенні по справі «Устименко проти України» констатував порушення національними судами принципу правової визначеності

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року,

в с т а н о в и л и:

У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності

ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору.

Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти.

Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1.

У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них.

Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04).

У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95).

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності.

Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13).

Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами.

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення).

За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення).

Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03).

Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності.

З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів:

О К Р Е М А Д У М К А

у справі № 2-799/09

(провадження № 6-577цс17)

На підставі частини другої статті 360³ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) ми висловлюємо окрему думку і просимо додати її до постанови.

16 серпня 2016 року Верховним Судом України прийнято постанову в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності, якою заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року та рішення цього ж суду від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Вирішуючи питання про усунення невідповідності в застосуванні судами касаційної інстанції норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходили з такого.

Суди встановили, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні і ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують зазначені ОСОБА_2 причини поновлення строку на апеляційне оскарження втручання у принцип правової визначеності.

Разом з тим, відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду.

Не може бути виправданим скасування рішення з направленням справи на новий розгляд, що здійснено без урахування висновків цього суду щодо застосування норм матеріального права, зроблених по суті спору.

У справі, яка є предметом перегляду, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), що суперечить вимогам пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі – ЗК України).

Зокрема, суд зазначив, що відповідно частини другої статті 47 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), який діяв на час виникнення спірних відносин, тобто 10 липня 2001 року, якщо одна сторона повністю або частково виконала угоду, яка вимагає нотаріального посвідчення, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 1990 року в редакції, чинній на час укладення у простій письмовій формі договору купівлі-продажу земельної ділянки, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва від 10 липня 2001 року, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не має права до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Дія вказаного мораторію була продовжена до 1 січня 2007 року.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що нормами ЗК України 1990 року, який діяв на час укладення між позивачем та відповідачем у простій письмовій формі договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва від 10 липня 2001 року, заборонялося продавати або іншим способом відчужувати земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Крім того, апеляційний суд зауважив, що на час розгляду справи також встановлено заборону на продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, передбачену пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (в редакції
2002 року).

Скасовуючи це рішення апеляційного суду з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, Верховний Суд України не здійснив аналізу цього рішення суду щодо застосованих норм матеріального права.

На нашу думку скасування обґрунтованого рішення з направленням справи до апеляційного суду зі стадії прийняття апеляційної скарги суперечить принципу правової визначеності, оскільки рішення є остаточним і в даному випадку цим рішенням апеляційний суд здійснив перегляд для виправлення помилки і захисту прав інтересів ОСОБА_2.

Вирішення у такий спосіб зазначеної справи є втручанням у повноваження апеляційного суду, який розглянув підстави на апеляційне оскарження та задовольнив вимоги про поновлення цього строку.

Крім того, відповідно до сталої практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими.

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03).

У справі, яка є предметом перегляду, апеляційний суд поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження з підстав, визначених статтею 297 ЦПК України, яка передбачає право фізичної особи порушити питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, вказавши поважні підстави для поновлення.

Поновлюючи ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, апеляційний суд діяв у межах повноважень, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Ураховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, можна зробити висновок, що суд апеляційної інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення, мав на меті виправлення судової помилки.

Беручи до уваги зазначене, з постановою Верховного Суду України погодитись не можна, оскільки скасування рішень суду апеляційної інстанції та направлення справи до апеляційного суду не прискорює розгляду справи, а відтерміновує його на невизначений строк, що збільшує строки судового провадження.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко