Обов’язковою умовою для здійснення судочинства в Україні регіональною мовою (мовами) є її поширення як такої на відповідній території України згідно з рішенням місцевої ради (справа № 823/1324/15, 06.07.16)

Фабула судового акта: У червні 2015 року громадянин України (мешканець Черкаської області) звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань щодо розгляду акта про нещасний випадок. Окружний адміністративний суд з огляду на те, що позов викладений російською мовою, залишив позовну заяву без розгляду і надав строк для усунення вказаного недоліку, з чим погодились також адміністративні суди апеляційної і касаційної інстанцій.

Ця справа стала предметом розгляду Верховного Суду України, який дійшов висновку про те, що Вищий адміністративний суд України, повертаючи касаційну скаргу заявника, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому в задоволенні заяви про перегляд ухвали слід відмовити.

Судові рішення мотивовані наступними приписами чинного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є українська мова.

Стаття 15 КАС України зазначає, що мова адміністративного судочинства визначається статтею 14 Закону України "Про засади державної мовної політики".

Згідно частини першої статті 6 Закону України "Про засади державної мовної політики" державною мовою України є українська мова.

Відповідно до частини третьої статті 14 Закону України "Про засади державної мовної політики" сторони, які беруть участь у справі, подають письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою.

За приписами статті 15 КАС України мова адміністративного судочинства України визначається статтею 14 Закону України від «Про засади державної мовної політики».

Отже, скаржником не дотримано вимоги статей 6, 14 Закону України "Про засади державної мовної політики", оскільки касаційна скарга викладена російською мовою і її текст не відповідає вимогам статті 15 КАС України.

За таких обставин, у відповідності з частиною третьою статті 214 КАС України, до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 213 цього Кодексу, застосовуються правила статті 108 цього Кодексу, згідно з якими вона підлягає залишенню без руху.

Водночас ВСУ вказав, що обов’язковою умовою для здійснення судочинства в Україні регіональною мовою (мовами) є її поширення як такої на відповідній території України згідно з рішенням місцевої ради. Але на території м. Києва, Київської області, м. Черкас та Черкаської області російська мова як регіональна мова поширена не була.

У зв’язку з цією справою доречно нагадати, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 зазначив, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя».

Аналізуйте судовий акт:

Ноутбук без маркування клавіатури українською мовою є товаром з недоліком і порушує права споживачів, що є підставою для стягнення неустойки (Франківський районний суд м. Львова, 9 грудня 2015 року, справа №465/2127/15-ц, суддя Козюренко Р. С.)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 липня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Черкаси (далі – відділення Фонду) про визнання неправомірним та скасування рішення,

в с т а н о в и л а:

5 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення відділення Фонду від 23 жовтня 2014 року № 2 щодо розгляду акта про нещасний випадок, що трапився з ним 6 травня 1987 року на автостраді Черкаси – Умань.

Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 7 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2015 року, відповідно до пункту 8 частини першої статті 155 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) залишив позовну заяву без розгляду.

Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд виходив із того, що позивач до закінчення судового розгляду залишив судове засідання без поважних причин і не звернувся до суду із заявою про судовий розгляд за його відсутності.

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою на вказані судові рішення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 січня 2016 року вказану касаційну скаргу залишив без руху та надав заявнику строк до 10 лютого 2016 року для усунення недоліків, а саме стосовно необхідності оформити текст касаційної скарги відповідно до статті 15 КАС.

2 березня 2016 року Вищий адміністративний суд України своєю ухвалою повернув вищевказану касаційну скаргу ОСОБА_1 у зв’язку із неусуненням недоліків скарги.

9 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України зі скаргою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2016 року з підстав, передбачених статтею 237 КАС.

У скарзі просить скасувати цю ухвалу Вищого адміністративного суду України.

На обґрунтування скарги додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 березня 2011 року (справа № К/9991/15895/11), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм права.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви необхідно відмовити з таких підстав.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що скаржник не виконав вимоги суду щодо оформлення касаційної скарги відповідно до статті 15 КАС і не усунув у встановлений судом строк недоліки.

Що стосується мови судочинства, то відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою.

Згідно зі статтею 15 КАС мова адміністративного судочинства визначається статтею 14 Закону України від 3 липня 2012 року № 5029-VI «Про засади державної мовної політики» (далі – Закон № 5029-VI).

Відповідно до частини третьої статті 14 Закону № 5029-VI сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

Державною мовою України є українська мова (стаття 10 Конституції України та стаття 6 Закону № 5029-VI).

Частина третя статті 8 Закону № 5029-VI передбачає, що сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

Тобто, обов’язковою умовою для здійснення судочинства в Україні регіональною мовою (мовами) є її поширення як такої на відповідній території України згідно з рішенням місцевої ради.

Водночас, на території м. Києва, Київської області, м. Черкас та Черкаської області російська мова як регіональна мова поширена не була.

За таких обставин, на думку колегії суддів, Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, повертаючи касаційну скаргу ОСОБА_1, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, тому в задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 241 242 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Підписи: