07.09.2017 | Автор: Олександр Боков Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

ВССУ: Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

Фабула судового акту:  Не буде перебільшенням сказати, що ця справа викликала неабиякий інтерес в суспільстві, і в першу чергу – у фахівців правничої справи. Справа почалась  з поданням  до суду 29 серпня 2014 р.  керівником проекту "Відкритий суд" заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме - факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Заінтересованими особами були визначені – Президент України, Служба безпеки України, МЗС, Міноборони, Посольство Російської Федерації в Україні.

Далі ті, хто слідкував за розглядом справи, могли бачити офіційне повідомлення наступного змісту: "Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12.05.2016 р. відмовлено в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме - факту збройної агресії Російської Федерації проти України, оскільки зазначений факт сам по собі не впливає на права заявника і є загальновідомим».

6 вересня 2016 р. Апеляційний суд міста Києва, перевіривши рішення суду першої інстанції,  апеляційну  скаргу відхилив, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 р. залишив без змін.

Нарешті, майже через три роки після подання до суду заяви про встановлення факту, відбулось слухання справи у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який рішення Шевченківського районного суду м. Києва  та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від залишити без змін.

Приймаючи таке рішення, колегія суддів ВССУ виходила з наступних обставин та міркувань.

Верховна Рада України 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», що стосувався АРК та м. Севастополя, відповідно до ст. 2 якого, ним визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Постановою Верховної Ради України від 27 січня  2015 року № 129-УІІІ було затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому, зокрема, зазначено, що Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором.

Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року  № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України.

Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року  № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від  02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Таким чином, за переконанням суду, обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

У зв’язку з наведеним доречно було б зауважити, що за теорією і практикою, загальновідомими фактами  є  обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події, наприклад, землетрус , аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу.

Чи може бути такою обставиною збройна агресія ? Впевнений, що може, якщо її факт підтверджений належним чином, в тому числі наведеними документами парламенту країни та її Президента.  Правда нечесно було б не звернути увагу на ту обставину, що всі вони, окрім Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», з’явились після звернення заявника до суду.

Аналізуйте судовий акт: Шевченківський суд не визнає загальновідомого факту збройної агресії Росії проти України (Шевченківський районний суд м. Києва від 12 травня 2016р., рішення судді Юзькової О. Л. у справі № 761/9437/15-ц)

Апеляційний суд відмовив у визнанні факту агресії Росії проти України

Оприлюднено судове рішення у справі про відмову у встановленні факту збройної агресії Росії проти України

 

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року                                                                                                                                                                 м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого              Червинської М.Є.  

суддів:                        Іваненко Ю.Г., Карпенко С.О.,

                                    Мазур Л.М., Ступак О.В.,

                       

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту збройної агресії проти України, заінтересовані особи: Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство юстиції України, Генеральна прокуратура України, Адміністрація Президента України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Посольство Російської Федерації в Україні, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від   12 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 вересня  2016 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про встановлення факту збройної агресії проти України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_3 посилався на те, що від встановлення факту збройної агресії проти України залежить виникнення права позивача, як фізичної особи - громадянина України, на отримання від держави в особі уповноважених органів влади захисту, гарантування безпеки життя та реалізації громадянських прав та свобод шляхом вжиття активних заходів на виконання вимог ст. ст. 3, 27 Конституції України.

Заявник вважав, що з березня 2014 року відносно України відбувається збройна агресія Російської Федерації, що підтверджується повідомленнями з різних засобів масової інформації, що відображають як свідчення окремих осіб, так і офіційну позицію окремих органів державної влади, при цьому вказував на офіційні повідомлення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО України) від 05, 07, 17, 18 березня 2014 року, 22, 23, 24, 25, 28, 29, 30, 31 липня 2014 року, 01, 12, 13, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28 серпня 2014 року про те, що відбулися неодноразові провокації з боку Російської Федерації на державному кордоні, що супроводжувалося обстрілами позицій Антитерористичної операції (далі - АТО), блокпостів та підрозділів Збройних Сил України, загибеллю українських військових тощо, у зв'язку із чим ОСОБА_3 просив встановити факт збройної агресії проти України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня   2016 року у задоволенні заяви відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення заяви.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та пояснення на неї Міністерства оборони України та Служби безпеки України, які вважають касаційну скаргу безпідставною та необґрунтованою, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні заяви, виходили з того, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомим фактом, а тому не потребує встановлення у судовому порядку, оскільки його закріплено державою на законодавчому рівні.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено із дотриманням норм матеріального і процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Обґрунтовуючи необхідність встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України заявник посилався на те, що від встановлення цього факту залежить виникнення його права як фізичної особи - громадянина України, на отримання від держави в особі уповноважених органів влади захисту, гарантування безпеки життя та реалізації громадянських прав та свобод шляхом вжиття активних заходів на виконання статей 3, 27 Конституції України.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність . Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

За приписами ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Конституцією України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (частини перша, друга, третя статті 17).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території т визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

Крім того, 14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров'ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).

У подальшому, Постановою Верховної Ради України від 27 січня  2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року  № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року  № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від    02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Таким чином, зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов'язок держави захищати права громадян є абсолютним та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності, у зв'язку із чим наявність або відсутність факту збройної агресії Російської Федерації проти України жодним чином не породжує та і не може породити юридичні наслідки для заявника, зокрема спричинити виникнення, зміну або припинення його особистих чи майнових прав.

З огляду на вказане вище у сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ст. 256 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами першої та  апеляційної інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційного скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня        2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                       М.Є. Червинська

Судді:                                                                                       Ю.Г. Іваненко

                                                                                                 С.О. Карпенко

                                                                                                 Л.М. Мазур

                                                                                                 О.В. Ступак

 

3
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення