Водій не належить до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність (ВС/КЦС, справа № 743/1641/15-ц, 29.01.18)

Фабула судового акта: Ситуацію, що досліджувалась в цій судовій справі, не можна назвати унікальною, оскільки на практиці власник або уповноважений орган часто намагається створити для працівника більш жорсткі умови, ніж ті, що передбачені законодавством. Саме тому ця судова справа заслуговує на увагу, окреслюючи правове поле подібних правовідносин.

Позовна заява Військового інституту телекомунікацій та інформатизації про відшкодування заподіяної шкоди у розмірі 11 933 грн 50 коп. до водія, з яким був укладений договір про повну матеріальну відповідальність, була мотивована тим, що відповідач не повністю заповнював шляхові листи, не враховував зменшення норми витрати пального, що і призвело до незаконного списання пального.

Суд відмовив у задоволенні позовних вимог Інституту, зазначивши що водій не належить до категорії працівників, з якими згідно ст.. 135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність. Крім того, Інститутом пропущено строк для звернення до суду, встановлений ч. 3 ст. 233 КЗпП України, оскільки для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Погоджуючись з судовим рішенням, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, зокрема зазначив, що ст. 135-1 КЗпП України визначено, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з цим Переліком, затвердженим чинною до цього часу постановою Державного комітету СРСР по праці та соціальних питанням та ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24 водій не належить до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП України може бути укладений такий договір.

Аналогічна правова позиція зазначена у пункті 8 ще чинної постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», де передбачено, що розглядаючи подібні справи, суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до цієї категорії працівників, при відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Отже, укладений з відповідачемдоговір про повну матеріальну відповідальність не може бути підставою для його матеріальної відповідальності у повному розмірі, оскільки на спірний випадок поширюються правила про відповідальність працівника у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку.

Аналізуйте судовий акт: ВСУ на підставі ст. 233 КЗпП України визначив, що є днем виявлення шкоди заподіяної працівником підприємству з якого починається строк в один рік позовної давності, незважаючи на наявність кримінальної справи

Звільнення з підстави втрати довіри, передбачає перевірку судом вчинення працівником умисно або необережно дій, які дають власнику підстави для втрати до нього довіри (ВСУ у справі № 6-100цс16 від 20 квітня 2016р.)

Умовою звільнення на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є відсутність працівника на роботі протягом чотирьох місяців підряд, але вихід працівника хоча б на один день перериває обчислення цього строку (ВССУ, справа N 6-12110св15, 17.06.15 р.)

При поновленні працівника на роботі, якого було звільнено на підставі скорочення штату, виплачена одноразова грошова допомога підлягає поверненню роботодавцю (ВСУ у справі № 6-2711цс16 від 1 лютого 2017р.)

Законодавство не передбачає строк позовної давності для стягнення працівником заборгованості із заробітної плати (ВСУ від 26 жовтня 2016р. у справі № 6-1395цс16)

Відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 КЗпП України, продовжується і після рішення суду про стягнення заборгованості із заробітної плати у випадку затримки виплати по день фактичного розрахунку. (ВСУ -№ 6-144ц13 від 29 січня 2014 р.)

Постанова

Іменем України

29 січня 2018 року

м. Київ

справа № 743/1641/15-ц

провадження № 61-679св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В.М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - військовий інститут телекомунікацій та інформатизації,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу військового інституту телекомунікацій та інформатизації, подану його представником Саханчук Тетяною Ігорівною, на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року у складі судді Жовток Є. А. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року у складі суддів:

Шарапової О. Л., Євстафіїва О. К., Страшного М. М.,

ВСТАНОВИВ :

22 грудня 2015 року військовий інститут телекомунікацій та інформатизації (далі - ВІТІ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про відшкодування заподіяної шкоди у розмірі 11 933 грн 50 коп.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 з 22 листопада 2010 року по 24 листопада 2014 року перебував з ВІТІ у трудових відносинах, працював водієм. 11 квітня 2011 року між ВІТІ та ОСОБА_4 був укладений договір про повну матеріальну відповідальність. З водіями ВІТІ, в тому числі і з ОСОБА_4, постійно проводились заняття з приводу правильності оформлення шляхових листів та щодо норм витрат пального. В червні-липні 2014 року Департаментом внутрішнього аудиту та фінансового контролю Міністерства оборони України проведений аудит військового інституту телекомунікацій та інформатизації, за результатами якого виявлено незаконне витрачання та списання матеріальних цінностей (невірне оформлення шляхових листів та неврахування зменшення норм витрат пального на 15% понижуючого коефіцієнта). За наслідками службового розслідування, яке було проведено військовим інститутом телекомунікацій та інформатизації, встановлено, що відповідач не повністю заповнював шляхові листи, зазначаючи лише початкову та кінцеву точку маршруту, не зазначаючи інших місць заїзду, що призвело до підвищення пройденого кілометражу та незаконного списання пального на суму 5 452 грн. Крім того, при проведенні цього службового розслідування було встановлено, що відповідач у встановлених законодавством випадках не враховував зменшення норми витрати пального на 15% понижуючого коефіцієнта, що призвело до незаконного списання пального на суму 6 481 грн 50 коп.

Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ВІТІ до ОСОБА_4 про відшкодування завданої шкоди відмовлено.

Судові витрати по справі віднесено на рахунок позивача.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент звернення ВІТІ до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди сплинув строк позовної давності в межах якого позивач може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу. Крім того, ОСОБА_4 не належить до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року апеляційну скаргу ВІТІ відхилено.

Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року залишено без змін.

Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги ВІТІ суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

08 серпня 2016 року представник ВІТІ - СаханчукТ. І. звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити вимоги ВІТІ щодо відшкодування завданої шкоди в розмірі 11 933 грн 50 коп., судові витрати покласти на ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ВІТІ було пропущено строк на подання позовної заяви із незалежних від нього причин. У зв'язку із складною політичною та економічною ситуацією в країні Державна казначейська служба України в місті Києві через відсутність коштів, із великим запізненням сплатила передбачений судовий збір за подачу позовної заяви до Ріпкинського районного суду Чернігівської області згідно Закону України «Про судовий збір».

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Таким чином, підстави неможливості своєчасно сплатити судовий збір позбавило ВІТІ права доступу до суду і завадило розгляду його позовних вимог.

Крім того, касаційна скарга ВІТІ мотивована тим, що судами не враховано те, що договір між ВІТІ та ОСОБА_4 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність було укладено у зв'язку з тим, що ОСОБА_4 був безпосередньо пов'язаний з використанням переданих йому матеріальних цінностей, що є порушенням норм матеріального та процесуального права.

05 січня 2017 року ОСОБА_4 подано заперечення на касаційну скаргу , в якому просить касаційну скаргу представника ВІТІ − Саханчук Т. І. відхилити, рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року залишити без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

04 січня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ВІТІ до ОСОБА_4 про відшкодування завданої шкоди, суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_4 не належить до категорії працівників, з якими згідно статті

135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Статтею 135-1 КЗпП України визначено, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Переліком посад і робіт, які заміщуються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для зберігання, обробки, продажу, перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженого постановою Державного комітету Союзу Радянських Соціалістичних Республік по праці та соціальних питанням та ВЦРПС від

28 грудня 1977 року № 447/24 ОСОБА_4 не належить до категорії працівників, з якими згідно з статтею 135-1 КЗпП України може бути укладений такий договір.

Аналогічна правова позиція зазначена у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», де передбачено, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з статті 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Таким чином, укладений договір про повну матеріальну відповідальність з ОСОБА_4 не може бути підставою для матеріальної відповідальності ОСОБА_4 у повному розмірі заподіяної з його вини шкоди, оскільки на спірний випадок поширюються правила про відповідальність працівника у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку.

Разом з тим, судами вірно встановлено, що ВІТІ пропущено строк для звернення до суду, встановлений частиною третьою статті 233 КЗпП України.

Положенням частини третьої статті 233 КЗпП України визначено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Судом встановлено, що ВІТІ звернувся до суду першої інстанції з позовними вимогами 25 грудня 2015 року, а звіт фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності ВІТІ Державного університету телекомунікацій за період 01 січня 2011 року по 01 липня

2014 року № 234/1/0/39 складений 28 серпня 2014 року. Тобто позивачу стало відомо про заподіяння шкоди установі 28 серпня 2014 року, саме цю дату слід вважати початком перебігу строку звернення до суду.

Читайте статтю: Водитель-экспедитор: материальная ответственность за сохранность груза и автомобиль компании работодателя в случае ДТП.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу представника військового інституту телекомунікацій та інформатизації − Саханчук Тетяни Ігорівнизалишити без задоволення.

Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 24 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М. Коротун

М. Є. Червинська