Оскільки законодавство чинне на момент отримання ушкодження здоров'я не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для її стягнення відсутні (ВС/КЦС, справа № 333/71/17, 23.04.18)

Фабула судового акта: Рішенням районного суду позов військовослужбовця, що проходив військову службу у складі Збройних Сил СРСР на території Демократичної республіки Афганістан у період з 31 серпня 1985 року до 06 серпня 1986 року, з 03 серпня 1988 року до 28 січня 1989 року, був частково задоволений, - стягнуто з Міністерства оборони України на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 30 000, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що позивач є інвалідом ІІ групи у зв'язку з хворобою, яка пов'язана з проходженням військової служби, а тому відповідно до ст. 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст..ст. 23, 170, 1167 ЦК України позивач має право на відшкодування моральної шкоди, яку повинно відшкодувати Міністерство оборони України як уповноважений орган державного управління, оскільки у ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» передбачено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Судом апеляційної інстанції зазначене рішення скасоване і у задоволенні позову відмовлено, з цим погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

При розгляді справи Верховний Суд сформував правову позицію, яка полягає в наступному. Оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для задоволення позову відсутні.

Встановивши, що захворювання, які стали підставою для встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, отримані ним під час проходження військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан у 1985-1989 роках, обґрунтованим є висновок, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, які були чинним на момент виникнення у потерпілого втрат у сфері його немайнових благ.

На обґрунтування свого висновку Верховний Суд, зокрема, зазначив таке.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

Аналізуйте судовий акт: 2 млн. моральної шкоди та 3, 4 млн. втраченої вигоди: фантастичне як для України рішення суду у сфері захисту прав інтелектуальної власності (Самарський районний суд Дніпропетровська від 21 квітня 2016р., справа № 206/164/16-ц, суддя Сухоруков А. О.)

Вкладник банку, який не отримав вчасно депозит НЕ має право на відшкодування моральної шкоди, якщо інше не встановлено договором із банком або окремим законом (Постанова ВСУ від 24 лютого 2016 р. у справі № 6-1790цс15)

Неналежне обслуговування внутрішньобудинкових систем централізованого опалення та гарячого водопостачання є підставою для відшкодування виконавцем послуг власнику квартири майнової та моральної шкоди (ВССУ, № 638/9832/15-ц від 06.03.17)

Підставою для стягнення моральної шкоди є делікт, за порушення договору моральна шкода не стягується, в тому числі і при порушенні прав споживачів (ВСУ у справі № 6-1575цс16 від 9 листопада 2016р.)

Постанова

Іменем України

23 квітня 2018 року

місто Київ

справа № 333/71/17

провадження № 61-10849св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач (заявник) - ОСОБА_4,

відповідач - Міністерство оборони України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Запорізької області у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Подліянової Г. С. від 30 січня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 у грудні 2016 року звернувся в порядку цивільного судочинства до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, просив стягнути з відповідача на свою користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він проходив військову службу у складі Збройних Сил СРСР на території Демократичної республіки Афганістан у період з 31 серпня 1985 року до 06 серпня 1986 року, з 03 серпня 1988 року до 28 січня 1989 року. Під час проходження військової служби у нього виникли численні захворювання, які турбують його й нині, та у зв'язку із чим йому встановлена ІІ група інвалідності безстроково.

Посилаючись на те, що ОСОБА_4 постійно страждає на головні болі, які підсилюються при фізичному навантаженні, часто виникає запаморочення, похитування при ходьбі, погіршення пам'яті, зниження слуху, працездатності, безсоння, втрата душевної рівноваги, наявність тривожності, дратівливості, страху, він вимушений витрачати кошти на придбання ліків, що у своїй сукупності завдає йому великих моральних страждань, просив стягнути з Міністерства оборони України на відшкодування завданої йому моральної шкоди в розмірі 100 000, 00 грн

Як на правові підстави позову посилався на статті 23 170 1167 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтю 3 Закону України «Про Збройні Сили України».

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, стягнуто з Міністерства оборони України на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 30 000, 00 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_4 є інвалідом ІІ групи у зв'язку з хворобою, яка пов'язана з проходженням військової служби, а тому відповідно до статі 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статей 23 170 1167 ЦК України позивач має право на відшкодування моральної шкоди, яку повинно відшкодувати Міністерство оборони України як уповноважений орган державного управління, оскільки у статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» передбачено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 30 січня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що позивач не довів факт протиправних дій або бездіяльності Міністерства оборони України, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діями завдавача шкоди. Позивачем не надано до суду першої інстанції належних і допустимих доказів завдання йому моральної шкоди у будь-якому розмірі власне Міністерством оборони України, яке було утворено після виникнення у позивача захворювань в Демократичній Республіці Афганістан у 1988 році, наслідком яких є встановлення йому в подальшому групи інвалідності. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування такої шкоди, однак на час проходження позивачем військової служби у 1985-1989 роках не діяв Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та ЦК України від 16 січня 2003 року № 435-IV.

У касаційній скарзі, поданій до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у лютому 2018 року, ОСОБА_4 просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 30 січня 2018 року та залишити без змін рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2017 року.

Касаційна скарга обґрунтовувалась доводами, наведеними у позовній заяві, а також посиланням на те, що рішення апеляційного суду не відповідає нормам чинного законодавства.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у праві, призначено попередній розгляд справи у складі трьох суддів.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в період з 31 серпня 1985 року до 06 серпня 1986 року, з 03 серпня 1988 року до 28 січня 1989 року ОСОБА_4 проходив військову службу в Демократичній Республіці Афганістан в складі діючої армії в період бойових дій, що підтверджується довідкою від 30 серпня 2016 року № 341/с, виданою Запорізьким обласним військовим комісаріатом.

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 26 січня 2004 року № 037353 ОСОБА_4 встановлено другу групу інвалідності безстроково із зазначенням причини інвалідності захворювання, пов'язане із виконанням інтернаціонального обов'язку у країнах, які ведуть бойові дії.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

За змістом частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Встановивши, що захворювання, які стали підставою для встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, отримані ним під час проходження військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан у 1985-1989 роках, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, які були чинним на момент виникнення у потерпілого втрат у сфері його немайнових благ.

Оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для задоволення позову відсутні.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин норм права, які на час їх виникнення не були чинними, є помилковим.

Доводи касаційної скарги про право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я, отриманим до 1989 року, не спростовують правильність висновків апеляційного суду, а містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Ці доводи не дають підстав вважати, що апеляційним судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються.

Посилання заявника на обов'язковість застосування правового висновку Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі № 6-86гс14 є безпідставним, оскільки в ньому зазначено про обов'язок Міністерства оборони України як уповноваженого органу державного управління відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових бойових припасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень. Таким чином, зазначений правовий висновок Верховного Суду України не стосується спірних правовідносин, а тому не підлягає застосуванню судами під час вирішення цього спору.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Запорізької області від 30 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Підписи: