Незазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та ненадання доказів на підтвердження її повернення в Україну виключає можливість надання дозволу на виїзд дитини (ВС/КЦС № 643/1090/17 від 03.07.2019)

Фабула судового акту: Начебто досить нескладна справа та й спір розповсюджений… Але ж не все так просто.

У даній справі мати дитини звернулась до суду із позовною заявою про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька.

Рішенням місцевого суду у задоволенні позову було відмовлено. Мотивуючи своє рішення суд послався на те, що статтею 313 ЦК України та Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не передбачено випадків надання судом дозволу на виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Приписи пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, що передбачає таку можливість, суперечить приписам Цивільного Кодексу та спеціального Закону, а тому застосуванню підлягають положення Закону. Одночасно доказів на підтвердження бажання дитини здійснювати виїзд за межі державного кордону України позивачка суду не надала.

Суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції в частині мотивування відмови та у своєму рішення зазначив, що позивач не надала адреси за якою буде перебувати дитина у разі надання судом відповідного дозволу, при цьому враховуючи, що час перебування за межами України обмежений позовними вимогами, виконання рішення суду у разі надання дозволу на виїзд дитини у зв`язку з цим може бути ускладнене. Крім того, не надано доказів на підтвердження наміру повернути дитину на територію України у строк зазначений у позові, про що можуть свідчити авіаквитки.

Не погоджуючись із такими рішеннями позивачка подала касаційну скаргу, яку вмотивувала тим, що чинним законодавством не встановлено обмежень щодо виїзду малолітньої дитини за кордон, а лише встановлений певний порядок такого виїзду. На думку скаржниці висновок апеляційного суду про те, що вона не зазначила адресу у Португалії, де буде проживати син, не відповідає дійсності, оскільки вона не тільки зазначала таку адресу, а також надала довідку про проживання та склад сім`ї, в якій зазначена адреса її проживання. З приводу того, що вона не надала авіаквитки, зазначає, що не наважувалася їх купувати з огляду на затягування судового процесу, при цьому вони не виключали можливості поїздки на автомобілі.

В свою чергу Касаційний цивільний суд вказані доводи слушними не визнав та касаційну скаргу залишив без задоволення.

Обґрунтовуючи свою позицію КЦС послався на те, що нормами статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

В свою чергу нормами Конвенції про права дитини закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

При цьому положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

З урахуванням вказаних норм права та конкретних норм права КЦС зазначив, що сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.

Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.

Аналізуйте судовий акт: СУД: Чому суд відмовляє в наданні дозволу про тимчасовий виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди батька на навчання (Київський районний суд м. Полтави у справі № 552/206/19 від 10.05.2019 р.)

Презумпція на користь матері в справах щодо дітей не підтверджується на рівні ООН, не відповідає позиції Ради Європи та не випливає з Декларації або прецедентної практики ЄСПЛ (ВС/КЦС, справа № 215/4452/16-ц, 18.03.19)

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини (ВП/ВС № 712/10623/17 від 04.07.2018)

Дозвіл на тимчасовий виїзд дитини за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди іншого може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. (ВП ВС,№ 712/10623/17, 04.07.18)

При наданні дозволу на виїзд за кордон дитини без згоди батька суду слід зазначати дозвіл на ОДНОРАЗОВИЙ виїзд з визначенням його початку й закінчення (Апеляційний суд Одеської області № 496/3624/16-ц від 21.02.2018)

Постанова

Іменем України

03 липня 2019 року

м. Київ

справа № 643/1090/17

провадження № 61-28548св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 липня 2017 року в складі судді Короткого І. П. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2017 року в складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В., Кружиліної О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що сторони є батьками неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач відмовляється надати позивачу дозвіл на виїзд дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення.

Враховуючи наведене, позивачка, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_4 за межі державного кордону України - в Португалію, у супроводі матері на період із 16 липня по 27 серпня 2017 року без згоди батька ОСОБА_3

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що статтею 313 ЦК України та Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не передбачено випадків надання судом дозволу на виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Приписи пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, що передбачає таку можливість, суперечить приписам Цивільного Кодексу та спеціального Закону, а тому застосуванню підлягають положення Закону. Доказів на підтвердження бажання дитини здійснювати виїзд за межі державного кордону України позивачка суду не надала.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено з інших підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надала адреси за якою буде перебувати дитина у разі надання судом відповідного дозволу, при цьому враховуючи, що час перебування за межами України обмежений позовними вимогами до 27 серпня 2017 року, виконання рішення суду у разі надання дозволу на виїзд дитини у зв`язку з цим може бути ускладнене. Крім того, не надано доказів на підтвердження наміру повернути дитину на територію України саме 27 серпня 2017 року, про що можуть свідчити авіаквитки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що ухвалюючи оскаржувані рішення суди перешкодили їй у здійсненні заходів, спрямованих на покращення здоров`я дитини, її фізичного, духовного та морального розвитку, позиція відповідача щодо ненадання дитині дозволу у виїзді за кордон шкодить інтересам останнього, та не сприяє його всебічному та гармонійному розвитку, що вказує на зловживання відповідачем своїми батьківськими правами.

Крім того, зазначає, що чинним законодавством не встановлено обмежень щодо виїзду малолітньої дитини за кордон, а лише встановлений певний порядок такого виїзду. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов`язання Держави-учасниці поважать право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свої країну.

Також висновок апеляційного суду про те, що вона не зазначила адресу у Португалії, де буде проживати син, не відповідає дійсності, оскільки вона не тільки зазначала таку адресу, а також надала довідку про проживання та склад сім`ї, в якій зазначена адреса її проживання.

З приводу того, що вона не надала авіаквитки, зазначає, що не наважувалася їх купувати з огляду на затягування судового процесу, при цьому вони не виключали можливості поїздки на автомобілі.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити, рішення судів залишити без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 «Про здійснення правосуддя у Верховному Суді» та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки», у зазначеній справі призначено повторний автоматизований розподіл.

04 червня 2019 року справу розподілено судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція та висновки Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судові рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом установлено, що сторони є батьками неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Підставою звернення до суду із цим позовом є ненадання відповідачем згоди на виїзд малолітньої дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтями 141 150 153 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року,вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом із тим, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Враховуючи наведене,Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.

Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.

Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.

Доводи касаційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваних рішень суди не взяли до уваги найкращі інтереси дитини, не заслуговують на увагу, оскільки суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що чинним законодавством встановлено певний порядок виїзду неповнолітньої дитини за кордон, який позивачем не було дотримано.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки вони по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді