Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності (ВС/КЦС, справа № 329/398/18, 23.09.19)

Фабула судового акта: Справу, що пропонується увазі читачів, точно не можна назвати ординарною. Чи підштовхне вона до змін у практиці розгляду подібних судових справ, покаже життя… Отже, судами попередніх інстанцій було установлено, що позивач є власником житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. До цього цей житловий будинок належав батькові позивача. Відповідач є матір`ю позивача, яка проживає та зареєстрована у цьому ж будинку з 1962 року, що підтверджується витягом з будинкової книги, а також копією її паспорта. Позивач з 31 березня 1982 зареєстрована та проживає за іншою адресою.

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач зазначала про те, що вона є власником спірного житлового будинку, однак відповідач порушує її права щодо користування, володіння та розпорядження своєю власністю, у зв`язку з чим між ними постійно виникають конфлікти. Оскільки відповідач не є членом її сім`ї, вона і звернулась до суду з указаним позовом за захистом своїх порушених прав.

Постановою апеляційного суду негативне для відповідача рішення районного суду було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач вселилась до спірного житлового будинку разом з чоловіком - попереднім власником майна, багато років у ньому проживала, а після смерті чоловіка відмовилась від своєї частки у спірному майні на користь позивача, яка є її дочкою, тобто набула право на проживання у спірному житловому будинку як член її сім`ї, і не втратила це право після смерті попереднього власника в силу вимог ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду скаргу позивача залишив без задоволення, а судове рішення – без змін. При цьому ВС/КЦС акцентував увагу на тому, що місце реєстрації відповідача було проведено згідно із вимогами чинного законодавства, остання продовжує проживати у спірному житловому булинку та іншого постійного житла не має, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача.

Судове рішення мотивоване наступними приписами законодавства:

- відповідно до вимог ст. 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду;

- Ст. 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном;

- ч. 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

- відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.

- Ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

- згідно з ч.ч. 4, 5 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій;

- згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції;

- відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

- у пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Нарешті, звертаючи увагу на фактор справедливості, ВС/КЦС нагадав, що відповідач зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку з 1962 року і по теперішній час як член сім`ї попереднього власника - свого чоловіка. Після смерті чоловіка відповідач відмовилася від своєї частки у спірному майні на користь позивача - своєї дочки. Іншого житла відповідач не має, є особою похилого віку (повних 75 років) та інвалідом першої групи.

Аналізуйте судовий акт: Відповідно до Закону громадяни можуть реалізувати конституційне право на житло шляхом приватизації житла у гуртожитку (ВС/КЦС,справа № 591/6623/16-ц, 30.05.18)

Встановлена ЄСПЛ незаконність втручання у право заявниці на повагу до приватного та сімейного життя шляхом проникнення до її житла без судового рішення обумовила скасування ВП ВС судових рішень (ВП ВС від 12 березня 2019 р, № 2-23/2008)

Виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалась, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла (№ 521/10070/14ц від 23.01.2018)

Через свій вік малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у квартирі не є підставою для позбавлення права користування належним його батьку житлом (ВС/КЦС,справа № 759/19394/15-ц, 27.12.18)

Постанова

Іменем України

23 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 329/398/18

провадження № 61-6362св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 січня 2018 року належить житловий будинок по АДРЕСА_1 . У житловому будинку, як член сім`ї колишнього власника та спадкодавця зареєстрована та проживає відповідач. Позивач вважає, що проживання та реєстрація відповідача у житловому будинку створює їй перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні будинком, оскільки відповідач не належить до членів сім`ї власника, постійно вчиняє сварки, знищує будинок (б`є шифер на даху, збиває штукатурку, обриває електричні дроти), що створює неможливі умови для проживання.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 31 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Ухвалено усунути перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні підстави для захисту порушеного права власності позивача на підставі статті 391 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 31 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач вселилась до спірного житлового будинку разом з чоловіком - попереднім власником майна, багато років у ньому проживала, а після смерті чоловіка відмовилась від своєї частки у спірному майні на користь позивача, яка є її дочкою, тобто набула право на проживання у спірному житловому будинку як член її сім`ї, і не втратила це право після смерті попереднього власника в силу вимог частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду касаційної інстанції касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправомірно застосував до спірних правовідносин положення частини першої статті 156 ЖК Української РСР та статтю 405 ЦК України, оскільки відповідач не є членом сім`ї позивача так як проживає окремо та не пов`язана з нею спільним побутом, а наявність кровного споріднення не є безумовною та безспірною ознакою належності ОСОБА_2 до членів сім`ї позивача. Суд безпідставно послався на наявність у позивача іншого житла, оскільки вона проживає в житловому будинку АДРЕСА_2 на праві сервітуту, а на цей час виникла необхідність вселитися до спірного житлового будинку та використовувати його для власного проживання та проживання її сина з його дружиною. Крім того, між ними виникають постійні конфліктні ситуації з приводу користування житловим будинком, які вони не можуть вирішити у позасудовому порядку.

04 квітня 2019 року Верховним Судом відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Сторони не скористалися своїм правом та не подавали до суду відзивів на касаційну скаргу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 власником житлового будинку АДРЕСА_1 ької областіна підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 січня 2018 року.

До цього спірний житловий будинок належав батькові позивача ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідач є матір`ю позивача, яка проживає та зареєстрована у спірному житловому будинку з 1962 року, що підтверджується витягом з будинкової книги, а також копією паспорта громадянина України на ім`я ОСОБА_2

Позивач з 31 березня 1982 зареєстрована та проживає за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач зазначала про те, що вона є власником спірного житлового будинку, однак відповідач порушує її права щодо користування, володіння та розпорядження своєю власністю, у зв`язку з чим між ними постійно виникають конфлікти. Оскільки відповідач не є членом її сім`ї, звернулась до суду з указаним позовом за захистом своїх порушених прав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

Суди встановили, що відповідач зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку з 1962 року і по теперішній час як член сім`ї попереднього власника - свого чоловіка. Після смерті чоловіка відповідач відмовилася від своєї частки у спірному майні на користь позивача - своєї дочки. Іншого житла відповідач не має, є особою похилого віку (повних 75 років) та інвалідом першої групи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, суди належним чином, встановивши дійсні обставини справи, дійшли обґрунтованого справедливого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з урахуванням того, що місце реєстрації відповідача проведено згідно із вимогами чинного законодавства, остання продовжує проживати у спірному житловому та іншого постійного житла не має, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача.

Доводи заявника в касаційній скарзі про те, що відповідач створює перешкоди в користуванні нерухомим майном, яке є власністю позивача, чим порушує її права як власника підтверджують лише наявність неприязних стосунків між сторонами та не свідчать про поведінку відповідача, яка б могла бути підставою для її виселення.

Інші доводи заявника зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків апеляційного суду, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко