Договір найму жилого приміщення відповідно до положень ще чинного ЖК УРСР може бути розірвано за вимогою наймодавця, лише за певних визначених законом умов і обставин (ВС/КЦС, справа № 682/139/17-ц, 03.10.18)

Фабула судового акта: Увазі читачів пропонується дещо незвичайна справа, рішення в який може викликати, навіть, юридичні дебати. Отже судом установлено, що позивач на підставі договору дарування жилого будинку та земельної ділянки є власником жилого будинку з надвірними будівлями та спорудами. Між ним та відповідачкою було укладено договір найму частини житлового приміщення вказаного будинку, за умовами якого позивач здав у користування відповідачці разом з її двома дітьми, одна з яких є спільним з відповідачкою неповнолітнім сином, частину житлового приміщення. На підставі вказаного договору відповідачі зареєстрували своє місце проживання за адресою спірного будинку. Договором найму частини житлового приміщення не визначено строку його дії. При цьому за його умовою наймодавець вправі розірвати договір найму, попередивши про це наймачів у письмовій формі за три місяці.

Позивач вказував на останню обставину та свій намір проживати у спірному будинку, він завчасно повідомив відповідачів про дострокове розірвання договору найму, проте останні не звільнили частини житлового приміщення спірного будинку та не бажають знятися з реєстраційного обліку за місцем його розташування. У зв'язку з наведеним він і просив суд відповідачів з житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду залишив в силі саме рішення суду першої інстанції, який в позові відмовив.

Судове рішення мотивоване наступними обставинами та судженнями.

Відповідно до норми ст. 168 ЖК УРСР укладений на визначений строк договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку. Договір найму жилого приміщення, укладений на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо жиле приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім'ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці. Договір найму жилого приміщення, укладений як на визначений так і на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо наймач або особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи одному будинку, а також у разі систематичного невнесення наймачем квартирної плати і плати за комунальні послуги.

Як зазначив суд, підстави для виселення відповідачів з житлового будинку, належного позивачу, відсутні, оскільки позивач має інше житло, що спростовує його потребу у спірному житловому будинку. Крім того, йому не чиняться перешкоди у користуванні цим будинком, в якому також проживає та зареєстрований неповнолітній син позивача, який іншого житла немає.

Верховний Суд також послався на висновок ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначивши, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

Разом з цим Верховний Суд ухилився від надання оцінки ситуації з точки зору норми ст. 41 Конституції України, відповідно до якої «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Суд апеляйної інстанції, рішення якого Верховний Суд скасував, задовольнив позов саме з цих підстав.

Аналізуйте судовий акт: Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у цьому будинку (квартирі), користують жилим приміщенням нарівні з власником (справа № 463/3711/16-ц, 23.11.17)

ВС/КЦС: Висловився про незаконність виселення з службового житла без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла (ВС/КЦС,справа № 357/3258/16-ц, 28.03.18)

ВС/КЦС: Тимчасова відсутність особи за місцем проживання у зв’язку з працевлаштуванням в іншому місті сама по собі не свідчить про постійну її відсутність, як підставу втрати права на житло (ВС/КЦС, справа № 644/10619/15-ц, 24.09.18)

Виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалась, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла (№ 521/10070/14ц від 23.01.2018)

П о с т а н о в а

Іменем України

03 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 682/139/17-ц

провадження № 61-29336 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4;

відповідачі: ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7;

третя особа - орган опіки і піклування Берездівської сільської ради Славутського району Хмельницької області;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Хмельницької області у складі колегії суддів: Грох Л. М., Корніюк А. П., Костенка А. М., від 18 жовтня 2017 року

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним вище позовом до ОСОБА_5, яка є законним представником ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - орган опіки і піклування Берездівської сільської ради Славутського району Хмельницької області, про виселення з житлового будинку.

Позовна заява мотивована тим, що він на підставі договору дарування від 11 квітня 2003 рокує власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованих по АДРЕСА_1. 03 грудня 2003 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір найму частини житлового приміщення вказаного будинку, на підставі якого вона разом зі своїми дітьми: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, стали проживати у житлового будинку, зареєструвавши місце проживання у ньому.

Позивач вказував, що за умовами договору найму він має право на дострокове розірвання цього договору, якщо попередить про це наймачів за три місяці у письмовій формі. Оскільки у нього виник намір проживати у спірному будинку, він завчасно повідомив відповідачів про дострокове розірвання договору найму, проте останні не звільнили частини житлового приміщення спірного будинку та не бажають знятися з реєстраційного обліку за місцем його розташування.

У зв'язку з наведеним ОСОБА_4 просив суд виселити ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з житлового будинку по АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області у складі судді Шевчука В. В. від 09 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач має інше житло, що спростовує його потребу в спірному житловому будинку. Крім того, йому не чиняться перешкоди у користуванні будинком, в якому також проживає його спільний з відповідачкою неповнолітній син, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який іншого житла немає.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 09 червня 2017 року в частині відмови у виселенні ОСОБА_5, ОСОБА_7 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Виселено ОСОБА_5, ОСОБА_7 з житлового будинку по АДРЕСА_1без надання іншого жилого приміщення. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 не мають правових підстав для проживання у спірному житловому будинку, оскільки отримали попередження позивача про розірвання договору найму у письмовій формі за три місяці, у зв'язку цим договір найму є таким, що припинений. Разом з тим неповнолітній ОСОБА_6 є сином позивача, а тому має право проживати у будинку батька та виселенню не підлягає. При цьому апеляційний суд зазначив, що наявність іншого житла у позивача не має правового значення, так як право власності є непорушним і ніхто не може бути обмежений у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спірний договір найму припинений, оскільки підстави для розірвання договору найму за ініціативою наймодавця передбачені положеннями статті 168 ЖК Української РСР, проте ні наявність особистої необхідності, ні пошкодження майна, належного позивачу, ні навіть належне повідомлення відповідачів про необхідність виселення позивачем не доведено, матеріали справи таких доказів не містять. Крім того, у позивача на праві власності є інше житло, що спростовує його доводи про те, що йому ніде проживати. Також відповідачі, які іншого житла не мають, перешкод позивачу у користуванні спірним житловим будинком не чинять. При цьому апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення неповнолітньої дитини - ОСОБА_6, сина позивача, таким чином залишив його проживати з батьком, який бажав його висилити з єдиного житла, відірвавши від матері, тобто від неї, з якою дитина проживає, що підтверджується рішенням суду про стягнення аліментів з ОСОБА_4 Зазначене є незаконним.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_4 на підставі договору дарування жилого будинку та земельної ділянки від 11 квітня 2003 року є власником жилого будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованих по АДРЕСА_1.

03 грудня 2003 року між позивачем та ОСОБА_5, яка у подальшому змінила прізвище на ОСОБА_5, було укладено договір найму частини житлового приміщення вказаного будинку, за умовами якого ОСОБА_4 здав у користування ОСОБА_5 разом з її дітьми: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, частину житлового приміщення. На підставі вказаного договору відповідачі зареєстрували своє місце проживання за адресою спірного будинку.

Позивач є батьком неповнолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Договором найму частини житлового приміщення від 03 грудня 2003 року не визначено строку його дії. При цьому за його умовою наймодавець вправі розірвати договір найму, попередивши про це наймачів у письмовій формі за три місяці.

Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк.

Згідно з частиною другою статті 763 ЦК України, якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Відповідно до положень статті 168 ЖК Української РСР укладений на визначений строк договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку, і його може бути продовжено лише за угодою між наймачем і наймодавцем. Дострокове розірвання договору найму жилого приміщення з ініціативи наймодавця можливе лише за згодою наймача. Договір найму жилого приміщення, укладений на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо жиле приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім'ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці. Договір найму жилого приміщення, укладений як на визначений так і на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо наймач або особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи одному будинку, а також у разі систематичного невнесення наймачем квартирної плати і плати за комунальні послуги.

Судом також установлено, що ОСОБА_4 на праві власності належить квартира по АДРЕСА_2 (а. с. 140, 141).

Таким чином, позивачем не доведено, що саме спірний житловий будинок є єдиним його житлом, який необхідний йому та членам його сім'ї для проживання, враховуючи те, що відповідачі перешкод у користуванні цим житлом йому не чинять.

Колегія суддів погоджується з висновками районного суду щодо відсутності підстав для виселення відповідачів з житлового будинку, належного позивачу, оскільки позивач має інше житло, що спростовує його потребу у спірному житловому будинку. Крім того, йому не чиняться перешкоди у користуванні цим будинком, в якому також проживає та зареєстрований неповнолітній син позивача, який іншого житла немає.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.

Апеляційний суд зазначене не врахував. А, крім того, взагалі не навів правових підстав для розлучення матері з її неповнолітньою дитиною, яка згідно з рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 червня 2017 року про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини має проживати з нею.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки суд правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем.

Згідно зі ст. 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 18 жовтня 2017 року скасувати, рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 09 червня 2017 рокузалишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

О. В. Білоконь

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк