Власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, та без визнання попередніх угод недійсними (Пост. ВСУ від 17 грудня 2014р. у справі № №6-140цс).

Правова позиція Верховного Суду України: За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2014 року м. Київ

Судові палати у цивільних та адміністративних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Головного управління Держземагентства у Миколаївської області до Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, договорів купівлі-продажу земельних ділянок та їх повернення за заявою ОСОБА_27 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У серпні 2013 року Головне управління Держземагентства у Миколаївській області звернулось до суду із зазначеним позовом.

Зазначало, що 12 березня 2007 року розпорядженням Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області було надано дозвіл на складання проектів відведення земельних ділянок, які розташовані на місці Кам‘янобалківського родовища кристалічних порід, у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам за відсутності їх заяв про передачу цих земельних ділянок у власність, оскільки вони звертались із заявами про надання земельних ділянок у користування.

12 липня 2007 року розпорядженням Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства та передано їм ці земельні ділянки у власність.

На підставі розпорядження від 12 березня 2007 року відповідачі отримали державні акти на право власності земельні ділянки.

25 липня 2007 року між громадянами (продавцями) та ОСОБА_27 (покупцем) було укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок.

Посилаючись на порушення положень земельного законодавства та законодавства про надра з боку Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області при передачі земельних ділянок у власність громадянам за відсутності від них відповідних заяв і, як наслідок, незаконність укладених договорів купівлі-продажу цих земельних ділянок, Головне управління Держземагентства у Миколаївській області просило визнати незаконними й скасувати зазначені розпорядження Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області, визнати недійсними вказані договори купівлі-продажу земельних ділянок і державні акти на право власності на ці земельні ділянки та повернути земельні ділянки у власність держави.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду від 29 жовтня 2013 року позовні вимоги Головного управління Держземагентства у Миколаївській області задоволено частково: визнано незаконним і скасовано розпорядження Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області від 12 березня 2007 року в частині надання дозволу на складання проектів відведення земельних ділянок у власність громадянам: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_28, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26; визнано незаконним і скасовано розпорядження Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області від 12 липня 2007 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства та про передачу у власність громадянам земельних ділянок в межах території Кам‘янобалківської сільської ради»; визнано недійсними державні акти на право власності на землю, які видані зазначеним громадянам 19 липня 2007 року; визнано недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені 24 липня 2007 року між указаними громадянами й ОСОБА_27; визнано недійсними державні акти на право власності на землю, які видані 1 серпня 2007 року ОСОБА_27. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 2 квітня 2014 року рішення Первомайського міськрайонного суду від 29 жовтня 2013 року змінено в частині дати укладення тринадцяти договорів купівлі-продажу земельних ділянок із зазначенням дати укладення 25 липня 2007 року. У решті – рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року відмовлено ОСОБА_27 у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У липні 2014 року ОСОБА_27 звернувся із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 216, 257, 267, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» у сукупності зі статтями 3, 4, 17, 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) та статтями 8, 15, 16 ЦПК України, а також статей 99, 100 КАС України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_27 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року, від 26 грудня 2012 року, від 15 лютого 2012 року та від 1 червня 2011 року, ухвали колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року, від 16 жовтня 2013 року, від 9 листопада 2010 року, від 20 квітня 2011 року, від 20 жовтня 2010 року, від 21 травня 2013 року та від 1 липня 2014 року, в яких, на його думку, суди дійшли протилежних висновків щодо застосування зазначених норм матеріального права.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 серпня 2014 року цивільну справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 14 лютого 2007 року звернулись ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 до Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області із заявами про надання в довгострокове користування для ведення особистого селянського господарства із земель запасу Кам‘янобалківської сільської ради Первомайського району Миколаївської області земельних ділянок площею 1 га кожному.

Розпорядженням Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області від 12 березня 2007 року вказаним громадянам було надано дозвіл на складання проектів відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства.

12 липня 2007 року зазначені громадяни подали заяви про надання земельних ділянок у власність.

Розпорядженням Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області від 12 липня 2007 року затверджено проект землеустрою щодо відведення вищезазначеним громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель запасу в межах території Кам‘янобалківської сільської ради Первомайського району Миколаївської області та передано їм ці земельні ділянки у власність.

19 липня 2007 року зазначені громадяни отримали державні акти на право власності на земельні ділянки.

25 липня 2007 року між указаними громадянами (продавці) та ОСОБА_27 (покупець) було укладено договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок.

Розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації від 24 липня 2008 року розпорядження Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області від 12 липня 2007 року скасовано.

Постановою Центрального районного суду Миколаївської області від 9 листопада 2012 року розпорядження Миколаївської обласної державної адміністрації від 24 липня 2008 року визнано незаконним і скасовано.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок і державних актів на право власності на земельні ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що розпорядження про надання дозволу на складання проектів відведення земельних ділянок громадянам у власність і про передачу цих земельних ділянок у власність громадянам, які звернулись із заявами про надання земельних ділянок у довгострокове користування, а не у власність, прийняті районною державною адміністрацією з порушенням норм статей 118, 124 Земельного кодексу України (далi – ЗК України).

При цьому, відмовляючи в позові про витребування земельних ділянок на користь держави з підстав статті 388 ЦК України, суд вважав, що вимога про повернення земельних ділянок у державну власність задоволенню не підлягає, оскільки задоволення позовних вимог про визнання незаконними розпоряджень органу влади та недійсними договорів купівлі-продажу само собою передбачає як наслідок повернення земельних ділянок власнику.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року міститься висновок про те, що заявлені особою вимоги до міської ради про визнання недійсним рішення про відмову в наданні у власність земельної ділянки та зобов’язання вчинити певні дії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

В ухвалах колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року, від 16 жовтня 2013 року, від 9 листопада 2010 року, від 20 квітня 2011 року та від 20 жовтня 2010 року містяться висновки про те, що місцеві державні адміністрації при вирішенні питань у галузі земельних відносин, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб’єктами владних повноважень, а тому спори про незаконність рішень, дій чи бездіяльності місцевого органу виконавчої влади щодо передачі у власність земельних ділянок підвідомчі адміністративному суду.

Щодо посилання ОСОБА_27 на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 257, 267 ЦК України та статей 99, 100 КАС України, то слід зазначити, що у справі, яка переглядається, судом установлено, що строк звернення до суду позивачем не пропущений, а у справах, судові рішення в яких надані як приклад, а саме: ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2011 року та ухвали колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2013 року та від 1 липня 2014 року, суди встановили, що позивачем такий строк пропущено.

Таким чином, у справі, яка переглядається, та в зазначених справах, на рішення в яких посилається ОСОБА_27, відсутні ознаки неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм саме матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року та рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 216, 330, 388 ЦК України, містяться висновки про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Отже, у зазначених прикладах існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 330, 388 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять із такого.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Разом із тим відповідно до положень статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, за положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року та в рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 216, 330, 388 ЦК України в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Така сама правова позиція міститься в постанові колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного суду України № 6-53цс12.

Ураховуючи викладене, судове рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву ОСОБА_27 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частиною першою статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.