Малолітня дитина не втрачає право користування житлом за будь-яких обставин: ні внаслідок тимчасової відсутності понад шість місяців згідно ст. 71 ЖК України, ні внаслідок вибуття згідно ст. 107 ЖК України (ВС/КЦС у справі № 755/16152/16-ц)

Фабула судового акту: Очевидно законодавство не дає нам прямої відповіді в принципі за яких обставин малолітні діти можуть втратити право на користування житловим приміщенням, наприклад квартирою. Більш того остаточно суди не роз’яснили, хто зі сторін спору повинен доводити поважність або неповажність причин тимчасової відсутності малолітніх дітей у квартирі, яким чином встановлювати наявність у них іншого житла для проживання, та якими доказами і кому підтверджувати вибуття малолітніх дітей в інше жиле приміщення на постійне проживання.

Загалом судді не хочуть брати на себе відповідальність і підтверджувати втрату малолітньою дитиною права на проживання чи знімати її з реєстрації у квартирі навіть, коли фактичні обставини вказують на необхідність це зробити.

В цій справі зареєстрована у квартирі мати з двома дітьми вже декілька років фактично мешкає з чоловіком за кордоном, проте бореться за свої права проживання та права проживання дітей. Її сестра – позивач звернулася до суду із позовом про визнання дітей таким, що втратили право проживання у квартирі і суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керуючись ст. ст. 71, 72 ЖК України такий позов задовільнив.

Проте суд касаційної інстанції скасував ці рішення і направи справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд підкреслив, що існують дві окремі підстави для позову про визнання особи такою, що втратила право на проживання.

По –перше – на підставі ст. 71 ЖК України, коли встановлюється факт тимчасової відсутності особи у жилому приміщенні понад шість місяців без наявності поважних причин (за виключенням перелічених у цій статті випадків). Важливо, що процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності особи понад шість місяців на позивача, а поважність причин такої відсутності на відповідача. В цій справі факт тимчасової відсутності відповідача та її дітей підтверджувався Акти про непроживання, засвідченими начальником ЖЕКу.

Проте, що стосується малолітніх дітей, то ВС вважає, що оскільки діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, то факт їх непроживання у жилому приміщенні НЕ є безумовною підставою про визнання їх, такими що втратили право користування житлом.

Іншими словами на підставі ст. ст. 71 та 72 ЖК України малолітніх дітей виселити з житла неможливо. Хоча це і напряму суперечить ст. 29 ЦК України – «місце проживання фізичної особи», зокрема її частині 4, яка передбачає, що місцем проживання дитини до 10 років є місце проживання її батьків або одного з них, опікуна, усиновлювача, тощо.

По – друге - на підставі ст. 107 ЖК України, коли особа вибуває на постійне проживання до іншого населеного пункту чи в інше жиле приміщення, в тому ж населеному пункті і відбувається розірвання договору найму ( за ініціативою наймача).

Тут ВС підкреслює, що факт вибуття з жилого приміщення та набуття малолітніми дітьми права власності або права користування іншим жилим приміщенням повинен доводитися позивачем, і це є його процесуальним обов’язком. За таким підходом відповідачу навіть при наявності у дитини у власності нерухомості достатньо про це промовчати, і в позові буде відмовлено.

В цій справі позивач не зміг надати суду докази із –за кордону про місце проживання дітей (окрім віз у паспортах), а суд не вважав за потрібне ці відомості витребувати у відповідача. Суд прийняв просту заяву відповідача, про те що діти іншого житла не мають, а термін дії візи у 5 років підтверджує за думкою суду тимчасовий характер непроживання.

ВС також зазначив, що на підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Проте такі фактичні дані НЕ можуть стосуватися дітей внаслідок їх обмеженої цивільної дієздатності.

Отже, не зрозуміло, яким чином, щодо малолітніх дітей у конкретній справі застосовувати ст. 107 ЖК України. Мабуть ніяким.

ВС також пояснив, що ст. 405 ЦК України "про втрату особою права користування житлом у разі відсутності понад рік без поважни причин" застосовується до відносин, які виникли між власником житла та членами його сім’ї. У випадку, коли жодна із сторін спору не має права власності на житло, а мова іде лише про права користування чи проживання стаття 405 ЦК України не застосовується.

Насамкінець слід додати, що несплата дитиною комунальних послуг, також не є підставою для визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням. В цій справі суд цинічно порадив позивачу пошукати за кордон її законних представників і звернутися до них із обґрунтованим позовом.

Аналізуйте судовий акт: Куплена квартира з «прописаними» у ній членами сім’ї колишнього власника – чемодан без ручки! (ВС/КЦС у справі № 279/3572/18 від 22.07.2020)

Для виселення з житла особи, яка порушує правила співжиття визначальну роль відіграє кількість порушень правил співжиття, часовий проміжок не є суттєвим (ВС/КЦС у справі № 679/1657/18 від 22.01.2020)

У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020)

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, факт її не проживання не є підставою для позбавлення права користування цим житлом (ВС/КЦС,справа № 368/750/16-ц,27.11.19)

Виселити колишнє подружжя із особистого житла – реально. Правовий механізм (ВС/КЦС № 702/101/18 від 14.08.2019)

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім'ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 755/16152/16-ц

провадження № 61-11414св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

треті особи: Дніпровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, Служба у справах дітей Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Наталія Іванівна, на постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Савченко С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом з нею у вказаній квартирі зареєстровані відповідачі.

Позивачка зазначала, що починаючи з серпня 2015 року відповідачі не проживають у квартирі, не користуються нею, не сплачують кошти за користування житлом і комунальні послуги, не несуть інших витрат по утриманню квартири та не приймають участі у спільному побуті.

У зв`язку з відсутністю відповідачів позивачка позбавлена можливості реалізувати своє право на розпорядження майном.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 доведено факт непроживання відповідачів разом з малолітніми дітьми у спірному житлі понад шість місяців без поважних причин, що є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі статей 71, 72 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).

Відповідачами не надано доказів, які б підтверджували зворотнє, інших домовленостей між сторонами щодо користування житлом у разі відсутності відповідачів понад шість місяців судом не встановлено.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року в частині визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування жилим приміщенням скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції з процесуальних підстав, зокрема в зв`язку з неповідомленням

ОСОБА_3 про розгляд справи, у зв`язку з чим порушено процесуальний принцип рівності сторін та позбавлено відповідачку висунути свої заперечення і доводи проти позову, в тому числі щодо причин непроживання в спірному житлі.

Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги у відповідній частині, зазначив, що відповідачка ОСОБА_3 разом з малолітніми дітьми добровільно залишила спірне житло й відсутня у спірній квартирі з серпня 2015 року без поважних причин.

Суду не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 чинить перешкоди ОСОБА_3 та її малолітнім дітям у користуванні квартирою, а також, що відповідачі намагалися повернутися до неї.

Також ОСОБА_3 не доведено її тимчасову відсутність понад шість місяців у зв`язку із навчанням за кордоном. Натомість судом встановлено, що з серпня 2015 року вона мешкає за кордоном, віза для в`їзду до Канади відкрита строком до 30 липня 2022 року без застереження про відкриття її у зв'язку з навчанням, а згідно з довідкою Коледжу ім. Соломона (Канада) її зараховано на програму підготовки за напрямом «Готельний бізнес» в період з 31 серпня 2016 року по 31 серпня 2018 року, що не свідчить про виїзд за кордон у зв`язку з навчанням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Н. І., просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відмовити, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі зумовлено, в тому числі й самовільним встановленням позивачкою ОСОБА_1 нових замків на вхідних дверях, що створює перешкоди відповідачці у користуванні житлом. При цьому ключі від нових замків, на вимогу відповідачки, ОСОБА_1 не надала.

Малолітні діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, оскільки таким правом наділені батьки, тому їх проживання разом з батьками за іншою адресою може бути поважною причиною відсутності їх понад шість місяців у жилому приміщенні, в якому вони зареєстровані, а сам факт їх непроживання не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом.

Крім того, позивачкою ОСОБА_1 не надано доказів, що малолітні діти набули право власності або право постійного користування іншим житлом, тому визнання останніх такими, що втратили право користування квартирою, є порушенням прав дітей на житло.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що підстави для скасування постанови апеляційного суду відсутні, оскільки судом правильно встановлено відсутність ОСОБА_3 разом з малолітніми дітьми в спірному жилому приміщенні з серпня 2015 року без поважних причин.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

23 грудня 2019 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі ордера від 09 липня 1980 року ОСОБА_7 та членам його сім`ї: дружині ОСОБА_8 , донькам ОСОБА_9 та ОСОБА_1 , надано квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно з розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 вересня 2008 року № 843 дозволено ЖРЕО № 413 змінити договір найму трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та укласти його з ОСОБА_8 , складом сім`ї із п`яти осіб, у зв`язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_7 .

Згідно з довідкою форми 3, виданою 21 жовтня 2016 року Комунальним концерном «Центр комунального сервісу», у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: позивачка ОСОБА_1 , її сестра ОСОБА_2 , племінниця ОСОБА_3 та її малолітні діти: ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження.

Згідно з актами від 02 лютого, 04 квітня та 04 липня 2016 року, засвідченими начальником Житлово-експлуатаційної ділянки № 412 Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», ОСОБА_3 та її малолітні діти у спірній квартирі не проживають із 29 серпня 2015 року, особистих речей у квартирі не має.

Згідно з копією закордонного паспорта ОСОБА_3 їй та малолітнім дітям відкрито візу до Канади з 25 червня 2015 року по 30 липня 2022 року, 28 серпня 2015 року вони перетнули кордон України (а.с. 221, т. 1).

Згідно з довідкою Коледжу ім. Соломона (Канада) ОСОБА_3 зараховано на програму підготовки за напрямом «Готельний бізнес» в період з 31 серпня 2016 року по 31 серпня 2018 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Н. І., підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім`ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв?язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Крім того, відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім`ї.

При вирішенні спорів про виселення з наданням іншого житла або без такого при користуванні гуртожитками або квартирами, які не належать користувачеві на праві приватної власності, а також між власниками житлового приміщення (за умови наявності права приватної власності на таке жиле приміщення) з вимогами виселення осіб, які не є членами сім`ї власника, положення статті 405 ЦК України не застосовуються.

Звертаючись до суду ОСОБА_1 фактично визначила дві підстави пред`явленого нею позову, зокрема, вона вважає, що відповідачка

ОСОБА_3 та її неповнолітні діти, як члени її сім`ї, втратили право користування спірним жилим приміщенням у зв`язку з тривалим непроживанням ними у спірному приміщенні протягом більш ніж шість місяців, посилаючись на положення статей 71 72 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України.

Розглянувши спір та визнавши ОСОБА_3 і її малолітніх дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням та встановивши при цьому, що відповідачі з серпня 2015 року не мешкають у спірній квартирі, оскільки виїхали за кордон до Канади на постійне місце проживання до своєї матері, яка є громадянкою Канади, де і мешкають до цього часу, суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин положення статті 71 ЖК УРСР, тоді як вибуття у інше місце постійного проживання є підставою для застосування до таких правовідносин статті 107 ЖК УРСР, на яку позивачка ОСОБА_1 не посилалась.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України»

від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Необхідно зазначити, що статтею 71 ЖК УРСР визначено умови відповідно до яких особу, може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.

Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не дослідив доказів на підтвердження обставин непроживання відповідачів більше шести місяців у спірній квартирі у зв`язку із втратою інтересу до житла.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, задовольняючи позов ОСОБА_1 послався на наявність доказів вибуття ОСОБА_3 разом із малолітніми дітьми зі спірної квартири до іншого постійного місця проживання за кордон, що відповідно до статті 107 ЖК України могло бути підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням за умови доведеності таких позовних вимог. При цьому суд не дослідив належним чином доказів поважності причин непроживання у квартирі як самої ОСОБА_3 так і її малолітніх дітей, оскільки як вбачається з матеріалів справи, наявність візи в паспорті ОСОБА_3 з терміном перебування з 2015 по 2022 рік та наявність довідки Коледжу ім. Соломона (Канада) може свідчити про тимчасовий характер перебування за кордоном.

Крім того, визнаючи малолітніх дітей втратившими право користування жилим приміщенням суд апеляційної інстанції не звернув уваги на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Підстава, на якій місце проживання малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вони набули права користування цим житлом на законних підставах.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 до малолітніх дітей про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що малолітні

ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком.

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Звертаючись з касаційною скаргою ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей, зазначала, що іншого житла вона та малолітні ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, ніж спірна квартира, не мають.

Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Оцінюючи поважність причин відсутності малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, у спірній квартирі, апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, хоча з`ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи.

Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібраних у справі доказів, тому оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

В силу положень статті 400 ЦПК України дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції Верховного Суду.

Отже, постанова апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , 2006 року народження, ОСОБА_5 , 2009 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду.

В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції не оскаржується.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Наталія Іванівна, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

І. М. Фаловська