В адміністративному судочинстві за вимогу про відшкодування шкоди судовий збір не справляється. Суд.збір сплачується лише за вимогу, яка її зумовлює - про вирішення публічно-правового спору (ВС КАС справа № 440/5178/20 від 13.08.2021 р.)

Фабула судового акту: В тому числі - судовий збір не справляється якщо це вимога про відшкодування моральної шкоди за протиправну бездіяльність та рішення суб’єкта владних повноважень - як було у цій справі. Тому сплати позивачем судового збору лише за вимогу про вирішення публічно правового спору немайнового характеру достатньо.

Позивач подав позов про визнання протиправною бездіяльності ГУ Пенсійного фонду України (надалі - “ПФУ”) щодо непризначення йому пенсії. Разом із цією вимогою було заявлено вимогу про визнання протиправним та скасування рішення ПФУ з цього питання, про зобов`язання призначити та виплачувати позивачу пенсію за віком - а також - вимогу про стягнення з ПФУ моральної шкоди в розмірі 100 000 грн.

Суд першої інстанції спочатку залишив позов без руху, встановивши, що позивач має доплатити 1000 грн. судового збору за майнову вимогу про моральну шкоду. Листом про усунення недоліків позивач повідомив, що за таку вимогу в адміністративному судочинстві збір не справляється.

Однак, це не допомогло - суд першої інстанції постановив ухвалу про повернення позову де вказував, що позивач документа про сплату судового збору в розмірі 1000 грн або документів на підтвердження підстави звільнення позивача від сплати судового збору відповідно до закону суду не надав, чим не виконав вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху у встановлений строк та не усунув недоліки позовної заяви.

Суд апеляційної інстанції, з висновками суду першої інстанції погодився. Представник позивача подав касаційну скаргу, де наголошував на неправильному застосуванні судів попередніх інстанцій ч. 5 статті 21, ч. 2 статті 245 КАС України, п. 13 ч. 2 статті 3 Закону України “Про судовий збір”.

ВС КАС, розглянувши доводи касаційної скарги погодився із ними. Ухвалу та постанову судів попередніх інстанцій скасував, направив справу для продовження розгляду. ВС КАС мотивував наступним:

Об'єкти справляння судового збору з розподілом на ті, за які судовий збір справляється і ті, за які цей збір не справляється, визначені Законом України “Про судовий збір”.

Згідно з положеннями п. 13 ч. 2 статті 3 Закону України “Про судовий збір” - судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Відповідно до частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.Інакше такі вимоги вирішують судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що позовну вимогу про відшкодування шкоди, заявлену в адміністративному судочинстві, обов'язково зумовлюєвимога про вирішення публічно-правового спору (наприклад визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень). За такого правового регулювання вимога про відшкодування шкоди не є об`єктом, за який справляється судовий збір. Водночас за вимогу, яка її зумовлює, такий збір сплачується.

Отже у цій справі ВС КАС наголосив: що судами попередніх інстанцій помилково розтлумачено п. 13 ч. 2 статті 3 Закону України “Про судовий збір”, що призвело до безпідставного повернення позовної заяви у зв’язку із недоплатою судового збору.

Аналізуйте судовий акт: Відсутність в архіві пенсійної справи не може бути підставою для відмови в поновленні раніше призначеної пенсії (КАС/ВС у справі № 200/3663/16-а від 10.12.2020);

Який строк звернення до суду за перерахунком пенсії? (ВС/КАС у справі № 520/11178/2020 від 26.01.2021 р.).;

У разі відсутності дієвого механізму перерахунку пенсійних виплат або відсутності передбачених законом видатків не повинен унеможливлюватись захист прав позивача на пенсію (ВП/ВС у справі № 2-а-13964/08/1570 від 13.01.2021);

ВС/КАС: Посвідчення учасника бойових дій є належним документом для підтвердження права на отримання дострокової пенсії. Довідка про період участі у бойових діях НЕ потрібна (ВС/КАС у справі № 340/576/19 від 09.06.2021).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 440/5178/20

адміністративне провадження № К/9901/14254/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В.,судді Коваленко Н.В.,розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовомОСОБА_1

доГоловного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області

провизнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,

за касаційною скаргоюадвоката Меламеда Вадима Борисовича в інтересах ОСОБА_1

на ухвалуПолтавського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року (постановлену у складі судді Алєксєєвої Н.Ю.) та постановуДругого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Подобайло З.Г., суддів Григорова А.М., Бартош Н.С.),

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

18 вересня 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про:

визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо непризначення ОСОБА_1 пенсії;

визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 , викладених у листах від 26 травня 2020 року та від 11 червня 2020 року;

зобов`язання призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 6 серпня 2019 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування"та здійснювати виплату пенсії на вказаний банківський рахунок з урахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;

стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області моральної шкоди в розмірі 100 000 грн.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з її невідповідністю вимогам статей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), встановлено позивачеві усунути недоліки протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, а саме, доплатити судовий збір в розмірі 1000 грн.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року, позовну заяву повернуто особі, яка її подала.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач документа про сплату судового збору в розмірі 1000 грн або документів на підтвердження підстави звільнення позивача від сплати судового збору відповідно до закону суду не надав, чим не виконав вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху у встановлений строк та не усунув недоліки позовної заяви.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, вважаючи їх прийнятими з порушенням норм процесуального права, адвокат Меламед Вадим Борисович в інтересах ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення прийнято з неправильним застосуванням частини п`ятої статті 21, частини другої статті 245 КАС України, пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI(далі - Закон № 3674-VI), у зв`язку з чим суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення судового збору за подану вимогу про відшкодування моральної шкоди та, до того ж, здійснив неправильний розрахунок суми судового збору, необхідної до сплати за вищевказану вимогу.

Крім того, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій помилково не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 826/10288/17, де суд касаційної інстанції зазначив, що аналіз частини першої статті 6 Закону № 3674-VI, частини другої статті 245 КАС Українидає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Касаційна скарга надійшла до суду 20 квітня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №440/5178/20, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 13 серпня 2021 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

Позиція інших учасників справи

Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС Українине перешкоджає касаційному перегляду рішень судів попередніх інстанцій. При цьому суд зазначає, що відповідачем ухвалу Верховного Суду про відкриття касаційного провадження у справі отримано 25 червня 2021 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2та частина четверта статті 242 КАС Українивстановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону ухвалаОкружного адміністративного суду міста Києва від 4 грудня 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року не відповідають, а викладені в касаційній скарзі доводи скаржника є прийнятні з огляду на наступне.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з її невідповідністю вимогам статей 160, 161 КАС України, встановлено позивачеві усунути недоліки протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, а саме, подати до Полтавського окружного адміністративного суду документ про сплату судового збору в розмірі 1000 грн.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що основним предметом позовних вимог, що складає суть спірного питання, є вимога про визнання бездіяльності щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за віком, скасування рішень та зобов`язання вчинити певні дії, і ці вимоги є пов`язаними.

Водночас, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав на те, що вимога про стягнення грошових коштів за моральну шкоду у розмірі 100 000 грн є майновою та заявлена в одному провадженні з вимогами про вирішення публічно правового спору немайнового характеру, а тому судовий збір підлягає стягненню як за вимогу майнового характеру. Однак, у порушення вимог статті 161 КАС України, до позовної заяви долучено квитанцію №5666 від 15 вересня 2020 року про сплату судового збору в сумі 840,80 грн, тобто у меншому розмірі, ніж визначено законодавством. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачу слід доплатити судовий збір в розмірі 1000 грн за вимогу майнового характеру про стягнення моральної шкоди.

9 жовтня 2020 року від представника позивача до суду першої інстанції надійшов лист про усунення недоліків позовної заяви у справі №440/5178/20, в якому зазначено, що позовна вимога, про відшкодування моральної шкоди розглядається в адміністративному судочинстві, якщо вона була заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкти владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин і якщо вона заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Також було зазначено, що відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 Закону №3674-VIпозовна вимога про відшкодування моральної шкоди не є об`єктом справляння судового збору в адміністративному судочинстві.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року, позовну заяву повернуто особі, яка її подала.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач документа про сплату судового збору в розмірі 1000 грн або документів на підтвердження підстави звільнення позивача від сплати судового збору відповідно до законусуду не надав, чим не виконав вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху у встановлений строк та недоліки позовної заяви не усунув.

Проте колегія суддів Верховного суду не погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 171 КАС Українисуддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172цього Кодексу.

Згідно із частиною третьою статті 161 КАС Українидо позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Відповідно до пункту першого частини четвертої статті 169 КАС Українипозовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

Так, об`єкти справляння судового збору з розподілом на ті, за які судовий збір справляється і ті, за які цей збір не справляється, визначені Законом №3674-VI.

Як свідчать матеріали справи, підставою для звільнення від сплати судового збору за подання позову у даній справі, позивачем визначено пункт 13 частини другої статті 3 Закону №3674-VI.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що згідно з положеннями пункту 13 частини другої статті 3 Закону №3674-VIсудовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Згідно з приписами частини першої статті 5 КАС Українищодо способів судового захисту, які кореспондують з положеннями частини другої статті 245 КАС Українищодо повноважень суду при вирішенні справи, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом: визнання протиправним і скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень - коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС Українивимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішують судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що позовну вимогу про відшкодування шкоди, заявлену в адміністративному судочинстві, обов`язково зумовлює вимога про вирішення публічно-правового спору (наприклад визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень). За такого правового регулювання вимога про відшкодування шкоди не є об`єктом, за який справляється судовий збір. Водночас за вимогу, яка її зумовлює, такий збір сплачується.

Аналогічні висновки щодо застосування зазначених норм права викладені в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року у справі №405/8768/18, від 5 березня 2020 року у справі №597/664/18 та від 14 січня 2021 року у справі № 205/10899/19 (2-а/205/67/20) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них під час розгляду цієї справи.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, залишаючи позовну заяву без руху, дійшов помилкового висновку щодо необхідності сплати позивачем судового збору за вимогу щодо стягнення моральної шкоди та безпідставно повернув позовну заяву.

Таким чином, доводи касаційної інстанції щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 21, частини другої статті 245 КАС України, пункту 13 частини другої статті 3 Закон № 3674-VIзнайшли своє підтвердження під час перегляду судом касаційної інстанції оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що помилкове тлумачення судами попередніх інстанцій пункту 13 частини другої статті 3 Закон № 3674-VIпризвело до безпідставного повернення позовної заяви ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України.

Також, в контексті цієї справи Верховний Суду вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини.

Частиною другою статті 6 КАС Українипередбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів"встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golderv. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним" (рішення у справі "Беллє проти Франції" (Bellet v. France), заява №13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).

При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law; прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року (далі - Доповідь Венеціанської комісії).

Так, у пункті 24 Доповіді Венеціанської комісії було зазначено, що у рамках Організації Об`єднаних Націй поняття «верховенство права», що було включене до преамбули Загальної декларації прав людини (1948), застосовується для впровадження низки принципів, що мають властивість змінюватися залежно від того чи іншого контексту; порівняння двох доповідей, підготовлених за короткий проміжок часу (2002-2004 рр.), демонструє цю різноманітність підходів: у першій наголошується, приміром, на таких елементах, як незалежна судова система, незалежні установи захисту прав людини, визначені та обмежені повноваження влади, справедливі та прозорі вибори; тоді як у другій увагу сконцентровано (у більш класичний спосіб) на таких елементах, як якість законодавства, ієрархічна вищість закону, рівність перед законом, відповідальність перед законом, юридична визначеність, процесуальна та судова прозорість, уникнення свавілля, поділ влади та ін.

Крім того, в пункті 37 Доповіді Венеціанської комісії вказано, шо верховенство права включає в себе вісім «інгредієнтів: (1) доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); (2) питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; (3) рівність перед законом; (4) влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; (5) права людини мають бути захищені; (6) мають бути забезпечені засоби для розв`язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; (7) суд має бути справедливим; (8) дотримання державою як її міжнародно правових обов`язків, так і тих, що обумовлені національним правом.

Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom, заява № 8225/78), пункт 96 рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France, заява № 29731 /96).

У справі «Bellet v. France» (заява №23805/94, пункт 36) Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Також, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, у пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy № 36813/97, пункти 190 та 191).

Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі Valkova v. Bulgaria (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Lupas and others v. Romania», Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).

ЄСПЛ також у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).

Згідно з висновками, що сформульовані у одному з останніх рішень Великої Палати ЄСПЛ, яке головним чином стосується процесуальних гарантій особи у суді та узагальнює позиції з раніше винесених рішень цього Суду, - справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia [ВП], № 40160/12, п.п. 76-78, 97-99): пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (див. рішення у справах «Роше проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116;«З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91; «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) [ВП], № 15869/02, п. 54); право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним»; це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд; проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230); заходи, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена; крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута; при цьому у практиці Суду закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic), № 47273/99, пп. 50-51 та 69; «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), № 35787/03, п. 29); Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [ВП], № 8917/05, п. 79; «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, п. 24; «Ешим проти Туреччини»(Esim v. Turkey), № 59601/09, п. 21); у своїй подальшій практиці Суд послідовно спирався на вищезазначені елементи при ухваленні рішення щодо того, чи було тлумачення процесуальної норми таким, що необґрунтовано обмежувало право заявника на доступ до суду (див. приклади, рішення у справах, в яких було визнано порушення: «Новіньський проти Польщі» (Nowinski v. Poland), № 25924/06, п. 34;«Омеровіч проти Хорватії (№ 2)» (Omerovic v. Croatia) (№ 2), № 22980/09, п. 45; «Маширевіч проти Сербії» (Masirevic v. Serbia), № 30671/08, п. 51;«Корнеа проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova), № 22735/07, п. 24; «Лоулі-Георгопулу проти Греції» (Louli-Georgopoulou v. Greece), № 22756/09, п. 48; а також приклади, в яких Судом було постановлено, що обмеження доступ до суду не є непропорційним: «Уеллс проти Сполученого Королівства» (Wells v. the United Kingdom), № 37794/05; «Данн проти Сполученого Королівства» (Dunn v. the United Kingdom), № 62793/10, п. 38).

Виходячи з аналізу вказаної практики Європейського суду з прав людини та враховуючи обставини вказаної справи, колегія суддів зазначає, що неправильне тлумачення судом апеляційної інстанції пункту 13 частини другої статті 3 Закон № 3674-VIщодо звільнення від сплати судового збору, призвело до безпідставного повернення позовної заяви ОСОБА_1 , чим позбавило позивача гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права доступу до суду.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на гарантії права на справедливий суд, встановлені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Так, відповідно до статей 2, 14 вказаного Міжнародного пакту, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; всі особи є рівними перед судами і трибуналами; кожен має право при визначенні його права та обов`язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Згідно з пунктом 11 Рекомендацій щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, що прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи, прийняття до судочинства не повинно обумовлюватися сплатою стороною державі будь-якої грошової суми, розміри якої нерозумні стосовно до даної справи; у тій мірі, в якій судові витрати є явною перешкодою для доступу до правосуддя, їх слід, по можливості, скоротити або анулювати.

Важливість захисту права на звернення до суду також підкреслюється тим, що вказане питання включено до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021 - 2023 роки, затвердженою Президента України від 11 червня 2021 року № 231/2021, в якій зазначено, що перешкоди в доступі до суду віднесено до основних проблем у сфері правосуддя.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 353 КАС Українипідставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

За результатами розгляду скарги колегія суддів приходить до висновку про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, наслідком чого стало протиправне повернення позовної заяви.

З огляду на викладене, касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Полтавського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року та постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 349, 353, 355, 356 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу адвоката Меламеда Вадима Борисовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2020 року скасувати, а справу № 440/5178/20 направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко