Ухвала

іменем україни

18 жовтня 2017рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Кузнєцова В.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І.,

Карпенко С.О., Мостової Г.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними і застосування наслідків їх недійсності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року та за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року і рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року,

встановила:

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, уточненим під час розгляду справи, і зазначав, що з 20 вересня 2007 року по 24 червня 2014 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4

18 червня 2008 року він отримав у дар земельну ділянку і житловий будинок по АДРЕСА_4.

4 вересня 2013 року уклав з ОСОБА_4 договір дарування, за яким подарував їй Ѕ частку у праві власності на вказану земельну ділянку площею 0,10 га (кадастровий номер НОМЕР_1), розташовану за цією ж адресою, і того ж дня подував їй Ѕ частку вказаного житлового будинку.

Посилаючись на те, що на час укладення договорів дарування через погані стосунки із ОСОБА_4 він перебував у нервовому стані, у постійному емоційному стресі, що заважало йому повною мірою прогнозувати наслідки власних дій і усвідомлено приймати рішення, тобто на момент вчинення правочинів він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, просив визнати договори дарування недійсними.

Також ОСОБА_4 за час перебування з ним у шлюбі на підставі свідоцтва про право власності від 17 травня 2013 року набула у власність квартиру АДРЕСА_1, яку 4 березня 2014 року за його, ОСОБА_3, згодою відчужила ОСОБА_5 за 431 546 грн. Між ним та ОСОБА_4 існувала домовленість, що після продажу квартири він отримає половину коштів, але відповідач відмовилась виконувати таку домовленість.

Посилаючись на наведене, просив визнати недійсними зазначені договори дарування від 4 вересня 2013 року, скасувати державну реєстрацію права власності на вказані частки земельної ділянки і житлового будинку, яке виникло на підставі вказаних договорів дарування у ОСОБА_4; встановити факт отримання ОСОБА_4 за відчуження спільного майна подружжя грошових коштів у розмірі 75 000 доларів США; стягнути з ОСОБА_4 на його користь 1/2 частину вартості відчуженої квартири у розмірі 37 500 доларів США у гривні за офіційним курсом Національного банку України на день стягнення вказаної суми; а також стягнути судові витрати у справі.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 4 вересня 2013 року, укладений між ним та ОСОБА_4, за яким ОСОБА_4 прийняла в дар 1/2 частку земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_4.

Визнано недійсним договір дарування від 4 вересня 2013 року, за яким ОСОБА_4 прийняла в дар Ѕ частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за тією ж адресою. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на вказані частки земельної ділянки та будинку.

Встановлено факт отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_5 за спільне майно подружжя - квартиру - грошових коштів у розмірі 75 000 доларів США та стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 Ѕ частину цих коштів у сумі 858 896,25 грн, що еквівалентно 37
500 доларів США.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року скасовано в частині встановлення факту отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_5 за спільне майно подружжя - квартиру - грошових коштів у розмірі 75 000 доларів США та стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 858 896,25 грн, що еквівалентно 37 500 доларів США.

У цій частині ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні вимог.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Фактично доводи його касаційної скарги зводяться до неправильного вирішення апеляційним судом позовних вимог в частині встановлення факту отримання подружжям коштів і стягнення половини цих коштів на його користь.

ОСОБА_4 у касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, не погоджуючись фактично із судовими рішеннями в частині визнання недійсним договорів дарування і скасування реєстрації права власності на зазначене нерухоме майно.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню, а касаційна скарга ОСОБА_4 - задоволенню.

Судами встановлено, що 20 вересня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зареєстрований шлюб.

18 червня 2008 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування набув у власність земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_4, та житловий будинок, розташований на цій земельній ділянці.

4 вересня 2013 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 1/2 частку у праві власності на зазначені житловий будинок з надвірними спорудами та 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він хоча і був дієздатним, але перебував у такому стані, що позбавляв його можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

З висновку комплексної судової психолого-психіатричної експертизи № 783 від 16 червня 2015 року, проведеної на підставі ухвали Біляївського районного суду Одеської області від 2 лютого 2015 року, судами встановлено, що ОСОБА_3 у серпні-вересні 2013 року не міг у повній мірі вільно і свідомо приймати рішення, усвідомлювати соціально-юридичний зміст власних дій, їх можливі наслідки, не міг у повній мірі свідомо приймати рішення, адекватні ситуації, і в повній мірі свідомо реалізовувати їх, усвідомлювати реальний стан власних дій і в повній мірі свідомо керувати ними.

У висновку повторної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи № 23 від 16 червня 2016 року, проведеної за ухвалою апеляційного суду Одеської області від 8 квітня 2016 року, зазначено, що ОСОБА_3 на момент підписання договорів дарування від 4 вересня 2013 року страждав на розлад адаптації і мав змішану тривожно-депресивну реакцію, що істотно впливало на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент підписання договорів дарування, внаслідок чого він не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Суди першої та апеляційної інстанції, поклавши в основу рішень акти експертиз про те, що порушення психічної діяльності, обставини, які склалися, і індивідуально-психологічні особливості ОСОБА_3 істотно вплинули на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент підписання договорів дарування, дійшли висновку про тимчасову недієздатність ОСОБА_3 і визнали договори недійсними.

Але такі висновки є передчасними, так як підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не можуть покладатися висновки експертиз, що ґрунтуються на припущеннях.

Проведеними у справі експертизами не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_3 в момент укладення договорів розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено про істотний вплив обставин і порушень психічної діяльності на здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Отже, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, зареєстрованих 4 вересня 2013 року за реєстровим № 1180,1181, суди попередніх інстанцій постановили судові рішення з такими порушеннями норм права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи у цій частині, і є підставою відповідно до ст. 338 ЦПК України для їх скасування з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також судами встановлено, що 4 березня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 17 травня 2013 року; продаж квартири вчинено за 431 546 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 в частині встановлення факту відчуження квартири за 75 000 доларів США та зобов'язання ОСОБА_4 повернути йому половину від вказаної суми, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог в цій частині з огляду на положення попереднього договору купівлі-продажу від 17 лютого 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Скасовуючи рішення першої інстанції в цій частині, апеляційний суд вірно встановив, що умови попереднього договору не можуть бути належним та допустимим доказом встановлення ціни, за яку була відчужена квартира.

Попередній договір, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 17 лютого 2014 року про намір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 за 675 000 гривень, що еквівалентно 75
000 доларів США, не може бути доказом отримання ОСОБА_4 саме цієї суми, оскільки вказаний правочин був укладений у простій письмовій формі, тобто з порушенням форми, встановленої для основного договору, а відтак, є нікчемним.

Такий висновок апеляційного суду зроблений з дотриманням норм матеріального права з наступних підстав.

За ч. 1 ст. 635 ЦК України попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору. Предметом попереднього договору, укладеного сторонами, зазначено об'єкт нерухомого майна - квартиру.

Відповідно до вимог ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Вимоги щодо форми договору дотримано не було, отже такий договір є нікчемним та згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З огляду на наведене також є правильним висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 в частині зобов'язання ОСОБА_4 передати йому половину коштів у сумі 37 500 доларів США від ціни відчуження квартири.

Так, апеляційним судом встановлено, що вказана квартира була спільним сумісним майном подружжя, її відчуження відбулось у період перебування сторін у шлюбі і за письмовою згодою ОСОБА_3, який був присутнім під час укладення договору купівлі-продажу та отриманні грошей, що він не заперечував.

За правилами ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ч. 1 ст. 60 ЦПК України.

ОСОБА_3 не надано доказів того, що ОСОБА_4 розпорядилась одержаними за договором коштами одноособово, а не використала їх в інтересах сім'ї.

Наведені у його касаційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення про скасування або зміну оскаржуваного судового рішення.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд у цій частині правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку згідно зі ст.ст. 10, 58, 59, 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи та ухвалив у цій частині законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту отримання ОСОБА_4 грошових коштів у сумі 75 000 доларів США за спільне майно подружжя і стягнення половини цієї суми на користь ОСОБА_3 відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а наведені у касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи є необґрунтованими й правильність зазначених висновків апеляційного суду не спростовують.

За таких обставин підстав для скасування рішення апеляційного суду у цій частині немає.

Керуючись статтями 336, 337, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У іншій частині рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.О.Кузнєцов Судді: Є.П.Євграфова О.І.Євтушенко С.О.Карпенко Г.І.Мостова