УХВАЛА

09 лютого 2021 року

Київ

справа №9901/23/21

адміністративне провадження №П/9901/23/21

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Пасічник С. С., перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та скасування Указу,

встановив:

04 лютого 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 02 лютого 2021 року №43/2021 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року "Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)".

Обґрунтовуючи позовну заяву, ОСОБА_1 зазначав, що оскаржуваним Указом застосовано обмежувальні заходи до громадянина ОСОБА_2, а також заборонено трансляцію телевізійних каналів "112 ", "Ньюс Ван" та "Зік" шляхом заборони діяльності фірм, яким вони належать, за відсутності визначених для статтями 22, 170, 248, 266 КАС України підстав; крім того, внаслідок заборони трансляції вказаних телеканалів він позбавлений права на отримання різносторонньої інформації з різних джерел та засобів масової інформації.

Проте, вивчивши позовну заяву, Верховний Суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1 і 2 статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Також в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України вказував, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Водночас Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").

За приписами пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно із частиною 4 статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України визначені у статті 266 КАС України, правила якої поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (пункти 1 та 2 частини 1 зазначеної статті).

Отже справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України в цілому належать до юрисдикції Верховного Суду як суду першої інстанції; разом з тим при визначенні підсудності кожної конкретної справи визначальним є предмет спору, тобто зміст (суть) актів, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, а також правовий статус учасників справи у спірних правовідносинах.

Так, за змістом пункту 2 частини 1 статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: 1) хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або 2) хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або 3) хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно ж до пункту 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини 1 статті 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.

В позовній заяві ОСОБА_1 ставиться вимога про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 02 лютого 2021 року №43/2021 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року "Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)".

Зазначеним Указом введено в дію вказане рішення Ради національної безпеки і оборони України, яким вирішено підтримати пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), внесені Верховною Радою України (Постанова Верховної Ради України від 04 жовтня 2018 року №2589-VIII) та Службою безпеки України, і застосувати персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до фізичних осіб згідно з додатком 1 (щодо ОСОБА_2) та юридичних осіб згідно з додатком 2 (щодо Товариства з обмеженою відповідальністю "АРІАДНА ТВ", Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВИЙ ФОРМАТ ТВ", Товариства з обмеженою відповідальністю "ТВ ВИБІР", Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ "112-ТВ", Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІДЕР ТВ", Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАРТНЕР ТВ", Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВИНИ 24 ГОДИНИ", Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРК "Нові комунікації").

З огляду на викладене, Указ від 02 лютого 2021 року №43/2021 є актом індивідуальної дії, оскільки не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а (з врахуванням рішення Ради національної безпеки і оборони України, яке ним введено в дію) передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичної осіб; адресований цим особам; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямований на припинення конкретних правовідносин; не розрахований на багаторазове застосування, а вичерпує дію після завершення строку застосування.

Разом з тим, як вже вказувалось в цій ухвалі, звертаючись до суду з позовом у даній справі, ОСОБА_1 (який не входить до кола осіб, визначених Указом та рішенням Ради національної безпеки і оборони України) в своєму позові зазначив, що обмежувальні заходи до юридичних осіб-власників телеканалів "112 ", "Ньюс Ван" та "Зік" застосовані за відсутності передбачених для статтями 22, 170, 248, 266 КАС України України "Про санкції" підстав щодо незаконної діяльності останніх.

Отже фактично зміст позовної заяви свідчить про те, що її подано в інтересах та на захист прав інших осіб - юридичних осіб, які, за твердженнями позивача, є власниками телеканалів "112 ", "Ньюс Ван" та "Зік".

Відповідно ж до пункту 2 частини 1 статті 4 КАС України у публічно-правових спорах фізичної особи із суб'єктом владних повноважень такий спір виникає у зв'язку із виконанням або невиконанням суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій відносно цієї особи.

Таким чином, між позивачем та відповідачем відсутній юридичний спір (оскільки Президент України не здійснював відносно нього публічно-владних управлінських функцій), що, своєю чергою, не породжує для позивача й права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом, адже для ефективного захисту порушених прав необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між стверджуваним порушенням та способом захисту прав або інтересів.

Також в позовній заяві ОСОБА_1 вказує й на те, що оскаржуваний Указ порушує його право на отримання різносторонньої інформації із різних джерел, проте такі його посилання за своєю сутністю стосуються не самого права на отримання інформації як такої, а уподобань і бажань позивача одержувати її саме з конкретних і улюблених (за його словами) телеканалів.

Водночас, слід відмітити, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Метою таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема, як у цій справі, фізичних та юридичних осіб, щодо яких застосовано санкції. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.

Подібна правова позиція висловлена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі №9901/415/18.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження у справі за заявленим позовом, а тому у його відкритті слід відмовити на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України.

У даному випадку поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Оскільки розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративної юрисдикції адміністративних судів та не належить до юрисдикції жодного іншого суду, підстав для роз'яснення позивачеві до суду якої юрисдикції належить його вирішення немає.

Керуючись статтями 22, 170, 248, 266 КАС України, Суд

ухвалив:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та скасування Указу.

Ухвала Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення..............

С. С. Пасічник,

Суддя Верховного Суду