У яких випадках не виникає автоматичне право на землю у разі купівлі нерухомості на ній – роз’яснив Верховний Суд (ВС КЦС справа № 173/1744/19 від 22.09.2021 р.)

Фабула судового акту: Сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність ділянки. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22.09.2021 № 173/1744/19. При купівлі нерухомості право на земельну ділянку може перейти тільки в тому випадку, якщо воно належало попередньому власнику будівлі. Одночасне виникнення прав на земельну ділянку у разі купівлі нерухомості на ній може виникнути тільки тоді, коли земля під придбаним будинком належним чином оформлена на попереднього власника нерухомості. Загальне правило – перейти може лише існуюче право власності чи користування землею.

У цій справі, розглядалась вимога про затвердження землевпорядної документації, оскільки відповідач (сільська рада) ухилялась від підписання акта погодження зовнішніх меж земельної ділянки та затвердження документації із землеустрою. Предметом спору у справі була межа між суміжними земельними ділянками. Суди першої та апеляційної інстанцій прийняли докази позивачів щодо того, що сільська рада, затвердивши акт розмежування земельних ділянок, порушила права позивачів щодо користування земельною ділянкою.

Також суди дійшли висновку, що позивачі є не першими власниками нерухомості, тому отримали земельну ділянку у тому вигляді, в якому вона передавалася органом місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, що знайшло своє відображення у технічній документації на садибу. Тобто земельна ділянка в існуючих розмірах надавалась колишнім власникам садиби сільрадою відповідно до чинного на той час законодавства. Не дослідивши на якому саме праві перейшла земельна ділянка набувачам нерухомості, суди обох інстанцій задовольнили позовні вимоги й визнали незаконним рішення сільської ради, що затвердження акту розмежування земельних ділянок. З такими висновками не погодився Верховний Суд.

Скасовуючи рішення двох попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов до висновку, що суди дійшли помилкового висновку у частині задоволення позовних вимог, оскільки під час розгляду справи суди не досліджували питання, на якій правовій підставі позивачі користуються земельною ділянкою, якому розміру та конфігурації відповідає ця земельна ділянка та чи відбулося під час розмежування земельних ділянок суміжних землекористувачів зменшення розміру земельної ділянки, якою правомірно користуються позивачі. Суди помилково застосували 120 статтю ЗКУ до цієї справи, оскільки передчасно зробили висновки про виникнення у позивачів права на земельну ділянку у разі купівлі нерухомості на ній. Далі розглянемо усе детальніше.

Фабула судового акту: Особи звернулись із позовом про скасування рішення сільської ради «Про затвердження акту розмежування земельних ділянок. Позовні вимоги обґрунтовані наступним: відповідно до договору купівлі-продажу будинку позивачам належить сільський садибний будинок на праві приватної власності. Далі позивачами вчинено дій щодо приватизації земельної ділянки під придбаним будинком. Рішенням сільської ради позивачам надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства.

Станом на момент розгляду спору у суді, увесь обсяг необхідних робіт щодо виготовлення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки, якою користується позивач, було виконано в межах, необхідних для затвердження цієї документації.

Однак сільська рада відмовила у затвердженні землевпорядної документації посилаючись на затверджений акт розмежування земельних ділянок. Зазначений Акт доповнювався схемою, згідно з якою площа земельної ділянки на якій розташована садиба позивачів, зменшувалась. А площа сусідньої земельної ділянки збільшувалась за рахунок частини земельної ділянки позивачів.

У позові позивачі вказали, що вони не є першими власниками, а отримали її у власність за цивільно-правовою угодою (договором купівлі-продажу) у тому вигляді, в якому ця садиба та земельна ділянка, на якій вона розташована, передавалися органом місцевого самоврядування.

Районний суд та суд апеляційної інстанції встановили, що земельна ділянка в існуючих розмірах надавалась колишнім власникам садиби відповідно до чинного на той час законодавства, у зв’язку з чим, рішення сільської ради про затвердження акту розмежування земельних ділянок, щодо яких існує спір, є незаконним та протиправним, оскільки цим рішенням обмежується раніше передане позивачам право, яке вони набули відповідно до вимог чинного законодавства.

ВС не погодився із позиціями судів, з огляду на те, що за змістом ст. 377 ЦКУ до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Враховуючи, що позивачі набули право власності на будинок відповідно до договору купівлі-продажу, тому за правилами ст. 120 ЗКУ та ст. 377 ЦКУ суди для висновку, що позивачі є законними користувачами земельної ділянки, повинні були дослідити питання, на яких умовах земельна ділянка, на якій розташований будинок, належала попередньому його власнику, а отже, на яких умовах земельна ділянка перейшла до останніх набувачів. Водночас у разі якщо попередній власник будинку користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави, то відсутні підстави для висновку, що останні набувачі набули право користування земельною ділянкою з переходом права власності на будинок.

Верховний Суд визнав помилковими висновки суду апеляційної інстанції, що у разі переходу права на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій земельній ділянці об`єкти, тобто у спірних правовідносинах після укладення договору купівлі-продажу домоволодіння, оскільки до набувачів будівлі переходять права на земельну ділянку, на якій вона розташована у тих обсягах, які були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.

Водночас сільською радою надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства, що свідчить про правомірний інтерес позивачів.

Верховний Суд зазначив, що встановлення меж земельної ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить земельна ділянка іншому власнику або правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки здійснюється з метою визначення в натурі (на місцевості) метричних даних земельної ділянки, у тому числі місцеположення поворотних точок її меж та їх закріплення межовими знаками.

Аналізуйте судовий акт: При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких вони розташовані, сплачується з дати державної реєстрації права власності на це майно (ВС/КАС, справа №808/5913/15,05.09.19)

Під час накладання однієї земельної ділянки на іншу розробляється технічна документація щодо поділу земельної ділянки (КАС/ВС у справі № 0640/4182/18 від 07.04.2021)

Ініціатором зміни цільового призначення землі може бути ВЛАСНИК АБО КОРИСТУВАЧ земельної ділянки. При цьому, право користування повинно бути належним чином оформлене (ВС/КАС у справі № 670/92/18 від 29.09.2021)

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

місто Київ

справа № 173/1744/19

провадження № 61-17213св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - Дмитрівська сільська рада Верхньодніпровського району Дніпропетровської області,

треті особи: голова Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області Костюков Олександр Олександрович, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року у складі судді Петрюк Т. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у липні 2019 року звернулися до суду з позовом до Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області (далі - Дмитрівська сільська рада, сільська рада), треті особи: голова Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області Костюков О. О., ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування рішення від 04 червня 2019 року № 778-25/VІІ «Про затвердження акта розмежування земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ».

Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що відповідно до договору купівлі-продажу сільського садибного будинку, посвідченого приватним нотаріусом Вільногірського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Савельєвою Галиною Василівною 06 листопада 2009 року, позивачам на праві власності належить сільський садибний будинок, розташований на АДРЕСА_2 , що розташований на земельній ділянці, площею 2 970, 00 кв. м.

Рішенням Дмитрівської сільської ради від 12 квітня 2018 року № 476-16/VІІ позивачам надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0, 2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства.

Станом на 01 грудня 2018 року увесь обсяг необхідних робіт з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо зазначеної земельної ділянки, якою користуються позивачі, виконано в межах, необхідних для затвердження цієї документації у встановленому законом порядку. Проте від підписання акта погодження меж земельної ділянки та акта прийому-передачі межових знаків на зберігання, які складалися землевпорядною організацією, сільська рада, на переконання позивачів, протиправно, без поважних причин, передбачених чинним законодавством, відмовилася.

У листі від 24 червня 2019 року № 228 Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради повідомив позивачів, що сільська рада затвердила акт розмежування земельних ділянок, до листа долучено акт розмежування земельних ділянок зі схемою рекомендованої межі земельних ділянок між домоволодіннями позивачів та ОСОБА_3 , згідно з яким площа земельної ділянки на АДРЕСА_2 , на якій розташована садиба позивачів, була зменшена, а площа земельної ділянки на АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 , була збільшена за рахунок частини земельної ділянки позивачів.

Позивачі вважають рішення Дмитрівської сільської ради від 04 червня 2019 року № 778-25/VІІ «Про затвердження розмежування земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 » протиправним та таким, що порушує їхні права і законні інтереси, оскільки воно постановлене з порушенням вимог статей 116 120 ЗК України.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що вони не є першими власниками садиби на АДРЕСА_2 , а отримали її у власність за цивільно-правовою угодою (договором купівлі-продажу) у тому вигляді, в якому ця садиба та земельна ділянка, на якій вона розташована, передавалися органом місцевого самоврядування в межах своєї компетенції для будівництва, обслуговування і використання садиби у встановленому відповідачем же розмірі, що відображено у технічній документації на садибу.

Стверджували, що за формою та за змістом доданий до рішення відповідача акт розмежування спірних земельних ділянок, що оскаржується, не відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки цей акт було складено без участі землекористувачів обох земельних ділянок, про що свідчить відсутність їх підписів у акті та невключення цих осіб до складу комісії відповідача. Позивачі для складання цього акта на територію своєї садиби нікого не запрошували, правовстановлюючу технічну документацію на садибу відповідачеві або комісії, що складала акт, не надавали, доступ для огляду садиби відповідачу та членам комісії також не надавали, що свідчить про незаконність дій комісії відповідача та недостовірність даних, викладених в акті, оскільки будь-яких замірів земельної ділянки позивачів при складанні акта не проводилося. Відповідач не мав права затверджувати акт, отриманий і складений у спосіб, не передбачений чинним законодавством України, що й стало підставою звернення до суду.

Стислий виклад заперечень відповідача та третіх осіб

Дмитрівська сільська рада та третя особа сільський голова Костюков О. О. заперечували проти задоволення позовних вимог, пояснивши, що акт розмежування земельних ділянок має лише рекомендаційний характер. Стверджували, що під час встановлення межі між домоволодіннями на АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1 присадибна земельна ділянка позивачів не зменшилася, її розмір навіть збільшився порівняно із розміром, який зазначено у договорі купівлі-продажу. Присадибна земельна ділянка, яка приватизована ОСОБА_3 , є меншою ніж зазначено в правовстановлюючих документах, хоч остання сплачує земельний податок у розмірі, як за земельну ділянку більшого розміру. Позивачі самовільно перенесли паркан в кінці садиби з метою зменшення розміру належної їм земельної ділянки. ОСОБА_3 , приватизуючи земельну ділянку, не відмовлялася від іншої частини належної їй земельної ділянки, тому нею приватизована лише частина земельної ділянки, а іншу частину вона має право ще приватизувати.

ОСОБА_3 проти задоволення позовних вимог заперечувала, свої заперечення обґрунтовувала тим, що у разі скасування рішення сільської ради будуть порушуватися саме її права як землекористувача. Стверджувала, що позивачі порушують правила добросусідства, оскільки самовільно переставили паркан.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області від 04 червня 2019 року № 778-25/VІІ «Про затвердження акта розмежування земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ».

Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування порушує права позивачів щодо користування належною їм земельною ділянкою, оскільки прийняте без належного технічного і правового обґрунтування.

Апеляційний суд додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги Дмитрівської сільської ради та ОСОБА_3 про те, що позивачами не надано жодного доказу того, що земельна ділянка надана їм сільською радою в постійне користування, площею 2 970, 00 кв. м, за конфігурацією, на якій наполягають позивачі, не можуть бути взяті до уваги, оскільки у разі переходу права на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій земельній ділянці об`єкти, тобто у спірних правовідносинах після укладення договору купівлі-продажу домоволодіння.

Доводи Дмитрівської сільської ради про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що оскаржуване рішення сільської ради має лише рекомендаційний характер та не покладає жодного обов`язку на позивачів, апеляційний суд вважав необґрунтованими, оскільки саме на підставі цього рішення сільської ради позивачам відмовлено у затвердженні вже виготовленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) стосовно їх домоволодіння.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд першої інстанції не врахував той факт, що між нею та позивачами існує тривалий спір щодо користування суміжними земельними ділянками, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки, на переконання колегії суддів, вони не впливають на правильність оскаржуваного рішення суду.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 17 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник визначила, що:

- оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення на підставі припущень, оскільки позивачі не надали суду доказів, які підтверджують право власності чи право користування спірною земельною ділянкою. Земельна ділянка, зазначена у наданих позивачами договорі купівлі-продажу житлового будинку та технічному паспорті на домоволодіння, в натурі не відводилася, її межі не встановлювалися, земельній ділянці кадастровий номер не присвоєно;

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у таких постановах Верховного Суду:

від 10 жовтня 2018 року у справі № 738/1885/16-ц (провадження

№ 61-19542св18), відповідно до якого межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначаються не відповідно до акта узгодження та визначення меж, а згідно з наявними планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки;

від 01 серпня 2019 року у справі № 663/422/16-ц (провадження

№ 61-34299св18) щодо наявності доказів захоплення частини земельної ділянки;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) щодо підтвердження порушеного права землекористувача та можливого призначення експертизи з метою встановлення, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа земельної ділянки відповідачем;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), відповідно до якої обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом;

- позивачі не заявляли клопотання про призначення судової експертизи на підтвердження своїх доводів щодо того, що оскаржуване рішення сільської ради порушує їх права на користування належною їм земельною ділянкою і оскаржуваним рішенням порушена межа належної їм земельної ділянки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , а ухвалою від 17 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу сільського садибного будинку, посвідченого приватним нотаріусом Вільногірського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Савельєвою Г. В. 06 листопада 2009 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 є власниками сільського садибного будинку, розташованого на АДРЕСА_2 , на земельній ділянці, площею 2 970, 00 кв. м, за фактичним користуванням.

Право власності на зазначений будинок зареєстроване за позивачами 31 грудня 2009 року КП «Верхньодніпровське БТІ», реєстраційний номер 28541845, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Власником суміжного домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_3 , на підставі договору дарування від 21 листопада 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Верхньодніпровського районного нотаріального округу Листопад О. М., зареєстрованого у реєстрі за № 2438.

У зазначеному договорі передбачено, що ОСОБА_3 передається як дарунок обкладений цеглою житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на присадибній земельній ділянці, площею 4 605, 00 кв. м, за фактичним користуванням.

ОСОБА_3 приватизувала належну їй присадибну земельну ділянку, площею 0, 446 га, в межах згідно з планом, що підтверджується державним актом про право власності на земельну ділянку, серія ІІІ-ДП № 083259, виданим 29 травня 2003 року. Цим актом визначені межі земельної ділянки ОСОБА_3 , у тому числі із сусідніми землекористувачами.

Починаючи з 2003 року ОСОБА_3 погоджувалася із розмірами приватизованої нею земельної ділянки та визначеними межами, не оскаржувала рішення приватизаційного органу з приводу приватизації земельної ділянки в меншому розмірі ніж передбачено в договорі дарування, що належала їй за фактичним користуванням. ОСОБА_3 не зазначала, що нею приватизована лише частина земельної ділянки і ставила питання щодо приватизації частини земельної ділянки, на яку зменшилася належна їй за фактичним користуванням земельна ділянка та не зазначала, де саме розташована ця частина земельної ділянки.

Рішенням Дмитрівської сільської ради від 12 квітня 2018 року № 476-16/VІІ ОСОБА_1 , ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0, 2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства.

Станом на 01 грудня 2018 року увесь обсяг необхідних робіт з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо зазначеної земельної ділянки, якою користуються позивачі, виконано в межах, необхідних для затвердження цієї документації у встановленому законом порядку.

Від підписання акта погодження земельної ділянки та акта прийому-передачі межових знаків на зберігання, які складалися землевпорядною організацією, відповідач відмовився.

Від імені відповідача зазначені акти зобов`язаний був підписати сільський голова Костюков О. О., який у своєму листі ОСОБА_1 від 02 серпня 2018 року № 280 зазначив, що свій підпис в акті встановлення меж земельної ділянок в натурі та передання межових знаків на зберігання поставить лише після підписання цього акта усіма землекористувачами.

Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради листом від 24 червня 2019 року № 228 повідомив позивачів, що Дмитрівська сільська рада затвердила акт розмежування земельних ділянок, до листа долучено акт розмежування земельних ділянок із схемою рекомендованої межі земельних ділянок між домоволодіннями ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , згідно з яким площа земельної ділянки на АДРЕСА_2 , на якій розташована садиба позивачів, була зменшена, а площа земельної ділянки на АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 , була збільшена за рахунок частини земельної ділянки позивачів.

08 липня 2019 року позивачі отримали рішення Дмитрівської сільської ради від 04 червня 2019 року № 778-25/VІІ «Про затвердження акту розмежування земельних ділянок за адресою АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ».

Суди встановили, що позивачі не є першими власниками садиби на АДРЕСА_2 , а отримали її у власність за цивільно-правовою угодою (договором купівлі-продажу) у тому вигляді, в якому ця садиба та земельна ділянка, на якій вона розташована, передавалися органом місцевого самоврядування в межах своєї компетенції для будівництва, обслуговування і використання садиби у встановленому відповідачем розмірі, що відображено у технічній документації на садибу. Тобто земельна ділянка на АДРЕСА_2 в існуючих розмірах надавалася колишнім власникам садиби відповідачем відповідно до чинного на той час законодавства.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України, відповідно до якої земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Щодо підстав оскарження акта розмежування земельних ділянок

Задовольняючи позов та визнаючи незаконним і скасовуючи рішення сільської ради, яким затверджено акт розмежування земельних ділянок, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування порушує права позивачів щодо користування належною їм земельною ділянкою, оскільки прийняте без належного технічного і правового обґрунтування.

В оцінці законності та обґрунтованості цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів..

Згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред`явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 2-216/2011 (провадження № 61-5909св18).

У справі, яка переглядається, позивачі стверджували, що оскаржуваним рішенням сільської ради порушені їхні права як землекористувачів спірної земельної ділянки, якими вони стали, набувши право власності на сільський садибний будинок АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці, площею 2 970, 00 кв. м, за фактичним користуванням.

Змагальність та диспозитивність покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх пред`явлених вимог у суді першої інстанції, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За правилами статей 12 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зробивши висновок на підставі припущень про те, що позивачі є законними користувачами земельної ділянки, площею 2 970, 00 кв. м, на АДРЕСА_3 , суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясовували це питання та не досліджували матеріали справи на предмет наявності доказів, які підтверджують право користування позивачами цією земельною ділянкою.

Верховний Суд наголошує, що за змістом статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні правила закріплені у частинах першій, другій статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У зазначених нормах права закріплюється загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цим принципом визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі і споруди, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на будівлі і споруди.

За загальним правилом, закріпленим у частинах першій, другій статті 377 ЦК України та частинах першій, другій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі

№ 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16.

Отже, враховуючи, що позивачі набули право власності на будинок відповідно до договору купівлі-продажу, тому за правилами статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України суди для висновку, що позивачі є законними користувачами земельної ділянки на АДРЕСА_3 , повинні були дослідити питання, на яких умовах земельна ділянка, на якій розташований будинок, належала попередньому його власнику, а отже, на яких умовах земельна ділянка перейшла до останніх набувачів. Водночас, у разі якщо попередній власник будинку користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави, то відсутні підстави для висновку, що останні набувачі набули право користування земельною ділянкою з переходом права власності на будинок.

Верховний Суд визнає помилковими висновки суду апеляційної інстанції, що у разі переходу права на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій земельній ділянці об`єкти, тобто у спірних правовідносинах після укладення договору купівлі-продажу домоволодіння, оскільки, як зазначено, за правилами статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до набувачів будівлі переходять права на земельну ділянку, на якій вона розташована у тих обсягах, які були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.

Також помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право користування земельною ділянкою підтверджується технічною документацією на садибу, оскільки технічний паспорт на будинок не є правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття особою права користування земельною ділянкою у відповідних межах та розмірі.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували відомості, надані сільським головою Костюковим О. О. , про те, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 є комунальною власністю, під час встановлення рекомендованої межі на спірній земельній ділянці в акті розмежування земельних ділянок, який був затверджений сільською радою, площа земельної ділянки під домоволодінням співвласників ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не зменшується, а також, що в натурі земельна ділянка після купівлі-продажу сільською радою останнім набувачам не передавалася, акт прийому-передачі межових знаків відсутній, позивачі зайняли земельну ділянку на власний розсуд, під час складання технічної документації площа земельної ділянки та її конфігурація складені зі слів власників домоволодіння.

Водночас судами встановлено, що рішенням Дмитрівської сільської ради від 12 квітня 2018 року № 476-16/VІІ ОСОБА_1 , ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0, 2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства, що свідчить про правомірний інтерес позивачів.

У постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 663/422/16-ц (провадження

№ 61-34299св18) Верховний Суд зазначив, що встановлення меж земельної ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить земельна ділянка іншому власнику або правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки здійснюється з метою визначення в натурі (на місцевості) метричних даних земельної ділянки, у тому числі місцеположення поворотних точок її меж та їх закріплення межовими знаками.

При цьому для висновків про порушення прав позивача визначенням меж сусідніх земельних ділянок мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження

№ 14-552цс18)).

За таких обставин Верховний Суд визнає передчасними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, оскільки висновки судів про те, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування порушені права позивачів щодо користування земельною ділянкою ґрунтуються на припущеннях. Під час розгляду справи суди не досліджували питання, на якій правовій підставі позивачі користуються земельною ділянкою, якому розміру та конфігурації відповідає ця земельна ділянка та чи відбулося під час розмежування земельних ділянок суміжних землекористувачів зменшення розміру земельної ділянки, якою правомірно користуються позивачі.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження

№ 14-131цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Верховний Суд врахував, що за встановлених фактичних обставин справи обґрунтованим є висновок про те, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_3 , з іншої, існує межовий спір, оскільки оскаржуваним рішенням сільської ради встановлено межі та розмір земельної ділянки як позивачів, так і третьої особи.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 61, 62, 64 постанови від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18) зазначила, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, як у статті 30 ЗК України, який був чинний до 01 січня 2002 року, так і у чинній редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган.

У справі, яка переглядається, оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування стосується інтересів як позивачів, так і третьої особи, оскільки сільська рада затвердила акт розмежування земельних ділянок за схемою рекомендованої межі земельних ділянок між домоволодіннями ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тобто таке рішення стосується не лише позивачів як власників будинку на АДРЕСА_2 , а й ОСОБА_3 , яка є власником будинку на АДРЕСА_1 . Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, як позивачі, так і третя особа претендують на користування частиною земельної ділянки, розташованою між їхніми домоволодіннями.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, а також, що підстави касаційного оскарження, наведені заявником у касаційній скарзі, підтверджені, проте для постановлення у справі законного та обґрунтованого рішення необхідне залучення належного відповідача, яким, окрім сільської ради, є також ОСОБА_3 , залучення до участі у справі належного відповідача під час касаційного перегляду справи є неможливим, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку з незалученням до участі у справі належного відповідача.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивачів; судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачами на користь третьої особи в рівних частках.

Також Верховний Суд врахував, що підлягає відшкодуванню позивачами відповідачу судовий збір, сплачений ним за подання апеляційної скарги. У такому висновку Верховний Суд керується правовим результатом ухваленого судового рішення, у тому числі і на користь сільської ради - відмова у задоволенні позову.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи: голова Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області Костюков Олександр Олександрович, ОСОБА_3 , про захист права користування земельною ділянкою, визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним і його скасування відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області судові витрати, понесені відповідачем під час апеляційного розгляду справи, у розмірі по 576, 30 грн з кожного.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати, понесені нею під час апеляційного розгляду справи, у розмірі по 576, 30 грн з кожного, та судові витрати, понесені нею під час касаційного перегляду справи, у розмірі по 768, 40 грн з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко